Аустерліц

І що довше я затримував на цій фортеці свій погляд та що частіше вона, як мені здавалося, примушувала мене опускати перед нею очі, то незбагненнішою вона поставала переді мною. Місцями споруда була вкрита глибокими ранами, з яких кришився сирий камінь; зашкарубла, з патьоками, що нагадували пташиний послід і вапняковий мергель, вона була суцільним, монолітним породженням потворності та сліпого насильства.

І навіть коли пізніше я вивчав симетричний план форту з відростками його лап і клешень, із напівкруглими бастіонами, подібними до вирячених очей спереду головного тракту, і з підібганим обрубком хвоста, навіть тоді, попри його цілком очевидну раціональну структуру, у кращому разі я міг розпізнати якусь ракоподібну істоту, але аж ніяк не схему будівлі, створеної людським розумом.

Стежка довкола фортеці вела до того місця з кіптявими палями, де відбувалися страти, і далі до робочої зони, де в’язні мали розкопувати насип, нагорнутий вздовж фортечного муру, — більше чверті мільйона тонн ріні та землі, — не маючи для цієї роботи нічого, крім лопат і тачок. Ці тачки, одну з яких можна було побачити у вестибюлі, вражали жахливим навіть для того часу примітивізмом. То були своєрідні ноші з двома грубими ручками з одного боку та дерев’яним колесом, оббитим залізом, — з іншого. Поперек цих нош було закріплено ящик із неструганих дощок із косими боковинами — ця нехитра конструкція нічим не відрізнялася від тих візків, якими наші селяни возять гній зі стайні, хіба лиш тачки в Брейндонку були вдвічі більші й навіть без вантажу, напевно, важили не менше ніж центнер. У мене не вкладалося в голові, як в’язні, які до арешту й інтернування здебільшого не займалися фізичною працею, могли штовхати ці навантажені важким будівельним сміттям тачки по випаленій сонцем і помережаній закам’янілими борознами глиняній дорозі або ж по багнюці, що утворювалася за один день дощів; годі уявити, як вони могли штовхати такий вантаж, ледь не зриваючи собі серце, або ж як могли зносити удари по голові держаком лопати, які завдавав їм наглядач, коли вони на мить зупинялися. Тож хоч я й не міг уявити собі всіх цих знущань, що тривали день у день впродовж багатьох років, і не лише в Брейндонку, а й в усіх інших великих таборах і їхніх філіях, однак коли я потрапив у фортецю й одразу праворуч від входу зазирнув у шибку дверей до їдальні офіцерів СС — зі столами й лавами, з пузатою пічкою й крилатими висловами, написаними на стінах готичними літерами, я легко міг уявити, як там сиділи добрі батьки родин і дбайливі сини з Фільсбібурґа та Фульсбюттеля, зі Шварцвальду та Мюнстерланду, як по закінченні вахти вони збиралися тут за грою в карти або писали листи своїм рідним, адже саме серед цих людей я провів перші двадцять років свого життя. Спогад про ті чотирнадцять стацій[17], які проходять відвідувачі Брейндонка від вхідної брами до виходу, згодом дещо пригас, чи радше затемнився, якщо можна так висловитись, власне, це трапилося вже того самого дня, коли я був у фортеці, чи то тому, що я не хотів насправді бачити те, що там можна було побачити, чи тому, що від бляклого сяйва небагатьох жарівок у тому світі, назавжди відділеному від природного світла, обриси предметів здавалися розмитими.