Аустерліц

Коли я почав своє навчання в Німеччині, то практично нічого не засвоїв від своїх тодішніх викладачів, які займали в той час провідні позиції в гуманітарних науках. Вони переважно зробили академічну кар’єру в тридцяті-сорокові роки й досі плекали свої владні фантазії, тому з часів початкової школи Аустерліц став для мене першим вчителем, якого я міг слухати. Дотепер добре пам’ятаю, з якою легкістю я засвоював його мисленнєві проби, як він їх називав, коли він розводився про стиль будівництва в капіталістичну епоху, що дуже цікавив його ще зі студентських часів, зокрема йшлося про нав’язливий потяг до порядку та схильність до монументальності, які знаходили своє втілення в судових палатах і пенітенціарних закладах, у будівлях вокзалів та бірж, оперних театрів і божевілень, а також у розташованих за прямокутною растровою схемою робітничих поселеннях. Первинною метою його досліджень, так сказав мені одного разу Аустерліц, було написання дисертаційної роботи, яка вже давно залишилася позаду й вилилася в безкінечну підготовчу роботу для розправи, що спиратиметься на його власні спостереження й буде присвячена родовим подібностям, які мають усі ці будівлі. Чому він узявся за таку широку тему, сказав Аустерліц, він і сам не знає. Найімовірніше, тоді, коли він тільки розпочав свою розвідку, його невдало проконсультували. Одначе, правдою було й те, що ним заволодів навіть йому самому не зовсім зрозумілий потяг, пов’язаний із раннім захопленням ідеєю мережі на кшталт цілісної системи залізниць. Уже на початку своїх студій, сказав Аустерліц, та згодом, під час його першого перебування в Парижі, він буквально щодня, насамперед у ранкові та вечірні години, навідувався на один із великих вокзалів, найчастіше на Північний або на Східний, щоб подивитися на прибуття паротягів під чорними від кіптяви скляними склепіннями або на відправлення яскраво освітлених, таємничих пульманівських поїздів, які відбували вночі, ніби кораблі, що виходять у нескінченні морські далі. Нерідко на паризьких вокзалах, які, за його словами, він сприймав як місця заразом щасливі й нещасливі, його охоплювали небезпечні та для нього самого цілковито незбагненні потоки почуттів. Я ніби й досі бачу перед собою Аустерліца, який, сидячи в пообідній час у кабінеті свого лондонського інституту, зробив цю заувагу про власну, як він її пізніше називав, вокзаломанію, звертаючись не так до мене, як до самого себе, і це був єдиний натяк на його душевний стан, який він дозволив собі виказати переді мною до того, як 1975 року я повернувся в Німеччину з наміром надовго осісти на батьківщині, яка за дев’ять років відсутності стала мені чужою. Наскільки я пам’ятаю, я ще декілька разів написав Аустерліцу з Мюнхена, проте так і не одержав відповіді, можливо, тому, як я думав тоді, що Аустерліц був десь у від’їзді, або, як я думаю тепер, тому, що він волів не надсилати листи до Німеччини. Та хай би якою була причина його мовчанки, контакт між нами обірвався, і я не відновлював його, аж поки приблизно за рік вирішив вдруге залишити батьківщину й знову повернутися на Британські острови. Звісно, я міг повідомити Аустерліца про непередбачену зміну моїх життєвих планів. А не зробив цього, напевне, тому, що невдовзі після мого переїзду для мене настали надто погані часи, які затьмарили мій інтерес до життя інших людей, із цього стану я вибирався дуже повільно, насамперед через повернення до письменницького ремесла, яке я на тривалий час занехаяв. Хай там що, але за ці роки я не надто часто згадував Аустерліца, а коли й згадував, то за мить забував знову, тож відновлення наших колись водночас тісних і відсторонених стосунків насправді відбулося лише за два десятки років, у грудні 1996-го, завдяки дивовижному збігу обставин. Тоді я саме перебував у стані певного неспокою, оскільки, шукаючи одну адресу в телефонній книзі, помітив, що практично за одну ніч у мене на правому оці майже повністю зник зір. І навіть коли я відводив погляд від сторінки переді мною й спрямовував його на світлини в рамках на стіні, правим оком я бачив лише низку темних форм, дивним чином спотворених згори і знизу, — відомі мені до найменших деталей постаті й ландшафти розчинилися, обернувшись на однорідне, загрозливе чорне штрихування. Водночас мені постійно здавалося, що краєм ока я все бачу з незмінною чіткістю, так ніби мені було досить для цього лише трохи змістити свій погляд убік. Проте, хоч я й пробував багато разів, це мені не вдавалося. Ба більше, здавалось, що сірі поля стають дедалі ширшими, і поки я по черзі заплющував і розплющував очі, щоб порівняти їхні ступені різкості, у мене виникло враження, що й ліве око стало бачити дещо гірше. Вже й так доволі збентежений цим, як я побоювався, поступовим послабленням зору, я пригадав, як колись читав про те, що аж до XIX століття оперним співакам, перш ніж вони мали вийти на сцену, а також молодим жінкам, яких мали відрекомендувати новому кавалеру, капали на сітківку ока декілька крапель рідини, дистильованої з беладони, рослини з родини пасльонових, внаслідок чого їхні очі сяяли пристрасним, майже неприродним блиском, хоча самі вони заледве що й бачили. Вже й не знаю, як того похмурого грудневого ранку я пов’язав ту ремінісценцію з моїм тодішнім станом, лише пам’ятаю, що там був якийсь зв’язок із думками про фальшивість гарного вигляду та небезпеку дочасного згасання і що через це я непокоївся, що не матиму змоги продовжити свою роботу, й водночас був, так би мовити, сповнений почуттям вивільнення й уже уявляв, як позбавлений безкінечної необхідності писати й читати, сиджу в плетеному кріслі в садку в оточенні світу, який втратив свої обриси і який можна розпізнати лише за його слабкими барвами. Оскільки за декілька днів не настало покращення, напередодні Різдва я ненадовго поїхав до Лондона, до одного чеського офтальмолога, якого мені порадили, і як то бувало щоразу, коли я сам їхав до Лондона, так і цього грудневого дня в мені заворушився якийсь тупий відчай. Я поглядав на плаский, майже позбавлений дерев пейзаж, на величезні брунатні поля, на залізничні станції, на яких ніколи не сходитиму, на зграї чайок, що, як завжди, збиралися на футбольному полі на околиці Іпсвіча, на колонії дачників, на голі, порослі диким виноградом, покорчені стовбури дерев, що росли на галявинах, на блискучі, як ртуть ватти й прілі[25] між мілинами біля Меннінґтрі, на напівзатоплені, похилені на бік човни, водонапірну вежу в Колчестері, фабрику Марконі в Челмсфорді, порожній іподром для афганських собак у Ромфорді, потворні задні стіни таунхаузів, повз які проходила залізнична гілка, що сполучала віддалені райони метрополії, широкий цвинтар Менор-парку та багатоквартирні висотки Гекні, всі ці незмінні краєвиди, які завжди пропливають повз мене, коли я їду до Лондона, але які так і не стали для мене звичними, і — незважаючи на багато років, що минули з часу мого приїзду до Англії, — залишаються чужими й трохи лячними. Особливо млосно стає мені щораз на останньому відтинку колії, коли поїзд незадовго до прибуття на станцію Ліверпуль-стрит мусить петляти через численні стрілки, просуваючись колією, затиснутою обабіч почорнілими від кіптяви та дизельного мастила цегляними стінами з їхніми круглими склепіннями, колонами й нішами, що того ранку нагадували мені якийсь підземний колумбарій. Була вже третя по обіді, коли на Гарлі-стрит в одному з тих цегляних будинків бузкового кольору, зайнятих переважно ортопедами, дерматологами, урологами, гінекологами, невропатологами, психіатрами, лорами та окулістами, я опинився перед вікном сповненої м’якого світла й трохи зажаркої почекальні доктора Зденека Ґреґора. У сірому небі, що нависало над містом, кружляли поодинокі сніжинки, зникаючи в темному проваллі задніх дворів. Я подумав про початок зими в горах, про цілковиту беззвучність і про те, як у дитинстві я завжди бажав, щоб усе засипало снігом, ціле село й долину, до самого верху, а потім, як я собі тоді уявляв, навесні все розтане і ми знову виринемо зі снігу. І поки в почекальні я згадував про сніг в Альпах, про запорошені снігом шибки в спальні, кучугури біля ганку, снігові шапочки на ізоляторах телеграфних стовпів і на місяцями замерзлому жолобі біля криниці, мені пригадалися рядки одного з моїх найулюбленіших віршів… And so I long for snow to sweep across the low heights of London…[26] Я уявляв собі, що там, за вікном, у дедалі густішій темряві, я бачу район міста, помережаний незліченними вулицями й залізничними коліями, які, переплітаючись, тягнуться на схід і північ, огинаючи рифи будинків, туди, за Голловей і Гайбері, і що сніг падатиме повільно й рівномірно, аж поки поховає під собою ті гігантські кам’яні нарости… London a lichen mapped on mild clays and its rough circle without purpose…[27] Таке саме нерівне коло намалював на аркуші паперу Зденек Ґреґор, який після проведеного ним обстеження намагався наочно зобразити для мене розширення сірої зони в моєму правому оці. Тут йдеться, сказав він, про зазвичай лише тимчасовий дефект, спричинений тим, що на місці жовтої плями, ніби під шпалерами, утворюється пухирець, заповнений прозорою рідиною. Причини цього відхилення, яке в науковій літературі описане як центральна серозна хоріоретинопатія, залишаються нез’ясованими, сказав Зденек Ґреґор. Власне, відомо лише те, що воно виникає майже виключно в чоловіків середнього віку, які проводять забагато часу за читанням і письмом. На завершення цієї консультації для з’ясування точного розташування враженої ділянки ще слід було зробити так звану флюоресцентну ангіографію, тобто низку фотографій мого ока або, точніше, якщо я правильно зрозумів, очного дна через ірис, зіницю та очне яблуко. Технік-асистент, який чекав на мене в кімнаті, обладнаній спеціально для таких процедур, був надзвичайно поштивою людиною, він мав на голові білий тюрбан — і в мене виникла безглузда думка, що він трохи нагадує пророка Мугаммеда. Він ретельно закатав рукав моєї сорочки й встромив вістря голки у вену, трохи нижче ліктьового суглоба, але так, що я зовсім нічого не відчув. Вводячи в мою кров контрастний розчин, він попередив, що я можу відчути легке нездужання. У кожному разі моя шкіра на кілька годин забарвиться в жовтуватий колір. Після того, як ми ще трохи мовчки зачекали, кожен на своєму місці, у блідо освітленій маленькою лампочкою, як у спальному вагоні, кімнаті, він попросив мене підійти ближче й сісти за стіл, обличчям до конструкції, закріпленої на держаку, помістити підборіддя на м’яку підставку, а чолом притулитися до металевого обруча. І зараз, коли я пишу ці рядки, я знову бачу маленькі сяйливі цятки, які сипалися з моїх широко розплющених очей за найменшого притискання затвору. — За півгодини я вже сидів у салоні бару в готелі Great Eastern, що на Ліверпуль-стрит, і чекав на найближчий поїзд додому. Я знайшов собі темний закуток, бо разом із пожовклою шкірою мені тепер справді стало трохи недобре. Вже коли я прямував сюди на таксі, мені здалося, що ми їдемо великими колами через лунапарк, так несамовито оберталися у вітровому склі вогні міста, і навіть зараз перед моїми очима кружляли тьмяні кулі світильників, дзеркальна стіна та строкаті батареї пляшок за шинквасом, так ніби я опинився на каруселі. Я притулився головою до стіни й раз-по-раз, коли підкочувала нудота, глибоко вдихав і видихав повітря, спостерігаючи за робітниками із золотих копалень лондонського Сіті[28], які цієї ранньої вечірньої години збиралися тут, у своїй звичній кнайпі; зі своїми темно-синіми костюмами, смугастими маніжками та яскравими краватками всі вони були подібні між собою, і поки я намагався збагнути загадкові звички цього, не описаного в жодному бестіарії виду, їхнє спільне проводження часу, їхні напівтовариські, напівагресивні манери, їхнє розкуте булькотіння при спорожненні склянок, ґелґання голосів, що ставали дедалі збудженішими, несподіване вискакування з-за столу то одного, то другого, збоку від хитливої компанії я раптом помітив самотнього чоловіка, і то був не хто інший, як загублений мною Аустерліц, що його, як спало мені якраз на думку, я не бачив вже майже двадцять років. Його зовнішній вигляд геть не змінився, як за поставою, так і за одягом, навіть через плече був перекинутий той самий наплічник. Лише біляве, хвилясте волосся, що, як і раніше, стирчало врізнобіч якимось химерним фасоном, виглядало трохи побляклим. Але, незважаючи на це, тепер він здавався мені на десять років молодшим за мене, хоча раніше я вважав його десь на десять років за мене старшим, чи то через мій власний кепський стан, чи, може, через те, що він належав до того типу вічних парубків, у яких до останнього залишається щось хлоп’якувате. Наскільки пригадую, якийсь час я був цілком приголомшений такою несподіваною з’явою Аустерліца, адже на зустріч із ним я вже й не сподівався; принаймні я ще пам’ятаю, що перш ніж підійти до нього, я довго розмірковував над його подібністю, яку зауважив лише тепер, до Людвіґа Вітґенштайна, а також над тим переляканим виразом, яким були позначені обидва ці обличчя. Думаю, то був саме той наплічник, про який мені пізніше розповідав Аустерліц і який незадовго до того, як розпочати своє навчання, він купив за десять шилінгів під час розпродажу на Черінґ-Крос-роуд,