Хоч як дивно, сказав Аустерліц, але сьогодні по обіді, коли він стояв із Перейрою перед цим гарним мотивом, йому пригадалися наші бельгійські зустрічі, які вже так давно залишилися в минулому, а ще він подумав, що невдовзі для його власної історії, на яку Аустерліц натрапив лише останніми роками, йому буде потрібен слухач, і саме такий, яким свого часу був я в Антверпені, Льєжі та Зеебрюґґе. І в тому, що він натрапив на мене саме тут, у барі готелю Great Eastern
, куди не заходив ще жодного разу в житті, всупереч будь-якій статистичній імовірності, була якась дивовижна, буквально невідворотна внутрішня логіка. Вимовивши ці слова, Аустерліц замовк і якийсь час, як мені здавалося, дивився в далеку далечінь. З часу мого дитинства і юності, врешті провадив він далі, знову перевівши погляд на мене, я не знав, хто я насправді такий. Із сьогоднішньої перспективи я, природно, розумію, що вже саме моє ім’я і той факт, що до моїх п’ятнадцяти років воно залишалося для мене невідомим, мусило вивести мене на слід власного походження, проте останнім часом мені стало зрозуміло, що якась вища сила, яка підпорядковувала собі мої розумові здібності чи навіть перевершувала їх і гніздилася десь у моєму мозку, з великою доскіпливістю постійно оберігала мене від власної таємниці, систематично утримуючи від висновків, які напрошувалися самі собою, і виходячи з яких, я мав би взятись за відповідні пошуки. Нелегко було здолати власну скутість і ще важче викласти тепер усі обставини в більш-менш правильній послідовності. Я виріс, — так одного вечора почав свою оповідь Аустерліц у барі готелю Great Eastern, — у невеликому провінційному містечку Бала, в Уельсі, у домі пастора-кальвініста й колишнього місіонера, якого звали Емір Еліас і який був одружений з одною боязкою жінкою з англійської родини. Я не любив згадувати час, проведений у цьому нещасливому домі, який стояв самотою на невеликому пагорбі майже за межами містечка і був надто великий для двох дорослих і однієї дитини. На верхньому поверсі було багато кімнат, які роками лишалися замкнені на ключ. Аж до сьогодні я іноді снив про те, як відчиняються одні з цих замкнених дверей і я ступаю через поріг у приязніший і не такий чужий світ. Але навіть серед незачинених кімнат деякі також не використовувалися. Умебльовані вони були дуже скромно: одне ліжко або скриня, фіранки, запнуті навіть удень, так що там завжди все було занурене в сутінки, від чого я швидко втрачав відчуття самосвідомості. З найперших днів у Бала я майже нічого більше не пригадую, окрім того, що мені дуже боліло, коли мене раптом стали називати іншим іменем, і як то було жахливо — опинитися без власних речей і бути змушеним ходити в коротких англійських штанях, у гольфах, які постійно сповзали, у майці, що виглядала як рибальська сітка, і в благенькій сорочці мишачого кольору. Я ще пам’ятаю, що у своєму вузькому ліжку в будинку пастора я годинами лежав без сну, намагаючись уявити собі обличчя тих, кого я покинув, як мені здавалося, з власної провини; і лише тоді, коли мене починала діймати втома й у темряві вже заплющувалися повіки, на якусь неймовірно коротку мить я бачив матір, яка схилялася до мене, або батька, як він, посміхаючись, одягав свого капелюха. Тож після таких заспокійливих видив іще важчим було для мене прокидатися вдосвіта наступного ранку й знов усвідомлювати, що починається ще один день, і я не вдома, а десь дуже далеко, у своєрідній в’язниці. Лише нещодавно я усвідомив, як мене пригнічувало те, що за весь час мого перебування в домі подружжя Еліасів у них ніколи не відчиняли вікна, і, можливо, саме тому, багато років потому одного недільного дня, коли якось улітку я проходив повз якийсь будинок, усі вікна якого були відчинені навстіж, мене охопило цілковито незбагненне почуття вивільнення із самого себе. Розмірковуючи над цим почуттям свободи, лише кілька днів тому я пригадав, що одне з вікон моєї тодішньої спальні було замуроване зсередини, тоді як іззовні воно виглядало так само як інші, — обставина, на яку я звернув увагу тільки у віці тринадцяти-чотирнадцяти років, хоча це, мабуть, тривожило мене все моє дитинство в Бала. У домі пастора я постійно мерз, вів далі Аустерліц, і не лише взимку, коли часто розпалювали тільки одну пічку на кухні й нерідко кам’яна підлога при вході була вкрита інеєм, а й у всі інші місяці, і восени, і навесні, і незмінно дощовим літом. І так само, як у будинку в Бала постійно панував холод, там панувала й мовчанка. Жінка пастора була повсякчас зайнята домашнім господарством: протиранням пилу, миттям кахлевої підлоги, виварюванням білизни, поліруванням латунних дверних ручок або ж готуванням скромних страв, які ми споживали переважно мовчки. Часом вона обходила будинок і дивилася, чи все стоїть на своєму місці, тобто так, як то вона вважала за потрібне. Якось я застав її в одній із напівпорожніх кімнат на верхньому поверсі, де вона сиділа на стільці зі сльозами на очах, тримаючи в руці мокрий, зібганий носовичок. Побачивши мене на порозі, вона підвелася, сказала, що то все дрібниці, просто нежить, яку вона підхопила, і, виходячи з кімнати, злегка скуйовдила моє волосся, наскільки я пригадую, то було тоді вперше і востаннє. Пастор у цей час, за своєю незмінною звичкою, сидів у кабінеті, вікна якого виходили в тінистий закуток саду, і роздумував над проповіддю, яку мав виголосити наступної неділі. Жодну з цих проповідей він ніколи не записував, а розробляв їх у себе в голові, мордуючись цим не менше чотирьох днів на тиждень. У такі дні він виходив увечері з кабінету цілковито пригніченим, щоб наступного ранку знову зникнути в ньому. У неділю, коли в молитовному домі він виходив до своєї громади, що там збиралася, і цілу годину говорив, як пригадувалося Аустерліцу, просто з разючою силою про Страшний суд, який чекає на кожного, про яскраве полум’я чистилища, про муки прокляття, — і коли в дивовижних картинах сузір’їв і зоряного неба він зображав перед очима присутніх прихід праведників у світ вічної благодаті, то обертався на зовсім іншу людину. Здавалося, що його оповідь лилася без особливих зусиль, так, ніби він на ходу вигадував усі ці жаскі подробиці, які настільки бентежили душі його слухачів, що чимало з них, розчавлені почуттям власної ницості, по закінченні служби йшли додому з блідими, як вапно, обличчями. Натомість сам пастор решту дня був у відносно бадьорому настрої. За обідом, який завжди починався із сагового супу[29], він напівжартівливим тоном висловлював декілька повчальних зауважень своїй виснаженій від готування обіду дружині, а фразою And how is the boy?[30] зазвичай цікавився про те, як мені ведеться, і намагався витягти з мене хоча б трохи більше, ніж односкладові відповіді. На завершення трапези завжди подавали рисовий пудинг, що був улюбленою стравою пастора й при споживанні якої він зазвичай замовкав. Щойно обід було закінчено, Еліас прилягав на канапу, щоб з годинку відпочити, або ж, коли була добра погода, сідав під яблунею в садку перед домом і дивився на долину, задоволений своєю роботою за тиждень не менше за самого Саваофа після створення світу. Перш ніж іти ввечері до молитви, він діставав зі свого пюпітра бляшану коробку, у якій зберігав календаріум, що його видавала церква кальвіністів-методистів Уельсу, — сіру, доволі зачитану книжечку, у якій було позначено недільні та святкові дні з 1928-го по 1948 рік, і де пастор із тижня в тиждень під кожним числом робив свої нотатки, витягаючи причеплений на звороті обкладинки тонкий чорнильний олівець, слинячи кінчик грифеля й дуже повільно виводячи місце, де було виголошено проповідь, і цитату з Біблії, яку він використав для неї. Так, наприклад, під 20 липня 1939 року було записано: at the Tabernacle, Llandrillo — Psalms CXXVII/4 «Не telleth the number of the stars and calleth them all by their names»[31], або під 3 серпня 1941 року: Chapel Uchaf, Gilboa — Zephanaiah III/6 «I have cut off the nations: their towers are desolate; I made their streets waste, that none passeth by»[32], або під 21 травня 1944 року: Chapel Bethesda, Corwen — Isaiah XLVIII/18 «О that thou hadst hearkened to my commandments! then had thy peace been as a river and thy righteousness as the waves of the sea!»[33] Останній запис у цій книжечці, яка є однією з тих небагатьох речей, що після смерті пастора перейшли до мене, і яку я частенько гортав останнім часом, сказав Аустерліц, було зроблено на одному з додатково вклеєних аркушів. Цей запис, датований 7 березня 1952 року, звучить так: Bala Chapel — Psalms СІІ/6 «І am like a pelican in the wilderness. I am like an owl in the desert»[34]. Природно, що ці недільні проповіді, яких я прослухав не менше п’ятисот, переважно пройшли повз мою дитячу увагу, але, незважаючи навіть на те, що значення окремих слів чи фраз довго лишалося для мене недоступним, я все-таки збагнув, байдуже, англійською чи валлійською послуговувався Еліас, що йдеться про гріховність людини та покарання для неї, про вогонь і попіл та про те, що невдовзі гряде кінець світу. Проте сьогодні від згадки про кальвіністську есхатологію переді мною виникають не біблійні образи руйнування, сказав Аустерліц, а те, що я бачив на власні очі, коли їздив із Еліасом за межі нашого містечка. Багатьох його молодших колег ще на початку війни призвали на військову службу, і тому Еліас мусив принаймні кожної другої неділі виголошувати проповіді ще й в інших, часто доволі віддалених парафіях. Спершу ми їздили округою на запряженому майже білосніжним поні двомісному візку, у якому по дорозі до церкви Еліас завжди сидів у найпохмурішому настрої, що вже ввійшло у нього в звичку. Та на зворотному шляху його настрій прояснювався, як то було і вдома у пообідній час; бувало й таке, що часом він починав щось наспівувати та раз-по-раз хльоскав коника батогом поміж вух. І цим світлим і темним сторонам пастора Еліаса відповідали особливості гірського ландшафту довкола нас. Пригадую, сказав Аустерліц, як одного разу ми їхали безкінечною долиною Танат, праворуч і ліворуч від нас не було нічого, самі лише покручені деревця, папороть і руда трава, а потім на останньому відтинку перед перевалом — тільки сіре каменюччя та повзучий туман, так що я побоювався, що ми наближаємося до краю світу. Зате іншого разу, коли ми досягли перевалу Пеннант, я спізнав щось цілком інакше: у пелені хмар, що здіймалася з заходу, виникла прогалина, і сонячні промені ширилися крізь неї вузькою смугою, сягаючи аж до самого дна долини, яка розпростерлася на запаморочливій глибині. Там не було нічого, окрім бездонної пітьми, та раптом в оточенні великих темних тіней звідти засяяло крихітне містечко з садками, лугами та полями, що іскрилися зеленим світлом, нагадуючи острів блаженних, і поки ми крокували поряд із нашим коником та візком, все раптом ставало світлішим і світлішим, із мороку виринули освітлені схили гір, ніжна трава хилилася на вітрі й ряхтіла, а внизу понад струмком сяяли сріберні луки, і невдовзі ми залишили позаду голі вершини й опинилися серед кущів та дерев, під шелесткими дубами, кленами й горобинами, на яких було повно червоних ягід. Одного разу, здається, тоді мені йшов дев’ятий рік, якийсь час я провів із Еліасом на півдні Уельсу, у такому місці, де гірські схили обабіч дороги були розверсті, а ліси понищені й вирубані. Уже й не знаю, як звалася та місцина, до якої ми добралися тільки поночі. Поселення було оточене вугільними відвалами, що доходили аж до вулиць. Для нас підготували одну з кімнат у будинку церковного старости, звідки можна було бачити шахтний копер із велетенським колесом, яке оберталося то в один, то в інший бік у дедалі густішій темряві, а далі в глибині долини — високі снопи вогню й іскор, які через рівні проміжки часу, здається, кожні три-чотири хвилини, з’являлися з плавильних печей металургійного заводу, здіймаючись високо в небо. Я вже лежав у ліжку, а Еліас ще довго сидів на табуреті й мовчки дивився у вікно. Гадаю, що саме вигляд цієї долини, яка в одну мить спалахувала у вогні, щоб одразу знову зануритись у темряву, надихнула його на виголошену наступного ранку проповідь на тему Об’явлення Івана Богослова, проповідь про гнів Господній, про війну й спустошення поселень людських, якою пастор, як сказав на прощання церковний староста, перевершив самого себе. І якщо паства під час проповіді мало не кам’яніла від жаху, то мені проникливі слова Еліаса про караючу вищу силу запам’яталися насамперед через той факт, що в містечку, розташованому біля виїзду з долини, у якому Еліас того ж вечора мусив провести молебень, у той день в тамтешній кінотеатр якраз по обіді влучила бомба. Коли ми прибули до центру, руїни ще курилися. Люди стояли невеликими групами на вулиці, деякі від жаху затуляли рукою рота. Пожежна машина проїхала просто через клумбу з квітами, а на газоні в недільному одязі лежали трупи тих, хто, як я знав і без нагадування Еліаса, згрішили проти священної заповіді суботнього дня. Так поступово в моїй голові формувалося щось на кшталт старозавітної міфології розплати, центральним елементом якої була для мене загибель громади Лланутена у водах Вернуїського водосховища. Наскільки пригадую, це трапилося на зворотному шляху з якоїсь парафії, де Еліас мав відправити службу, в Абертридурі чи в Понт-Ллогелі, отже, він зупинив візок на березі озера й повів мене аж на середину дамби, де розповів про свій батьківський дім, який був там, під шаром темної води на глибині майже ста футів. Окрім батьківського дому Еліаса там було ще принаймні сорок інших будинків та подвір’їв, церква Святого Івана Єрусалимського, три каплиці й три шинки, все це заразом було затоплено восени 1888 року, коли добудували дамбу. Цей Лланутен, сказав Аустерліц, як йому розповів Еліас, став особливо відомим в останні роки перед затопленням, переважно тим, що на майдані перед церквою, коли був повний місяць, часто цілу ніч грали у футбол, у цих матчах брало участь понад сотню гравців із сусідніх сіл, хлопців та чоловіків різного віку. Історія футболу в Лланутені довго займала мою уяву, сказав Аустерліц, насамперед, безперечно, тому, що Еліас ні до того, ні пізніше не згадував про своє власне життя. Тієї миті, коли на дамбі у Вернуї зумисне або ж ненароком він привідкрив для мене те, що ховалося в його пасторських грудях, я почувався так тісно пов’язаним з ним, єдиною людиною, яка, як мені здавалося, врятувалася від потопу в Лланутені, тоді як усі інші, його батьки, брати й сестри, його родичі, сусіди та решта мешканців села, можливо, так і лишилися там, на глибині, і досі сидять у своїх домівках чи ходять по вулицях, але не можуть говорити, і їхні очі розплющені надто широко. Це моє уявлення про те, що мешканці Лланутена продовжують своє підводне існування, напевне, було якось пов’язане з фотоальбомом, який увечері після нашого повернення вперше показав мені Еліас і в якому містилися різні краєвиди його рідного села, що зникло під хвилями вод.
