нічого іншого, крім неба й піску. Я намагався уявити собі хмарний стовп, що вказував мандрівному народові, як то було химерно сказано в Біблії, той шлях, який їм слід було пройти[37]
, забуваючи все довкола, я захоплено розглядав ілюстрацію на весь розворот, на якій було зображено Синайську пустелю з її голими гірськими хребтами, що насувались один на одного, і сірим тлом, яке я часом сприймав як море, а часом — як повітря, все це дуже нагадувало мені місцевість, у якій я виріс. І справді, сказав Аустерліц за іншої нагоди, розгорнувши переді мною дитячу Біблію валлійською мовою, серед цих крихітних фігурок, що населяли табір, я почувався на своєму місці. Я обстежив кожен квадратний дюйм цієї картинки, яка здавалася мені до лячного знайомою. Дещо світліша поверхня на стрімкому гірському схилі видавалася мені каменоломнею, а в паралельних хвилястих лініях я вгадував колію залізниці. Та особливо мене займала огороджена парканом територія посередині, а також наметоподібна споруда в дальньому куті, над якою здіймалася хмарка диму. Годі зрозуміти, що тоді відбувалося в мені, але табір юдеїв у пустелі серед гір був мені ближчим, ніж моє життя в Бала, яке з кожним днем ставало для мене дедалі незбагненнішим, сказав Аустерліц, принаймні так мені видається сьогодні. Того вечора в барі готелю Great Eastern він ще розповів про те, що в домі пастора в Бала не було ні радіоприймача, ні газет. Я навіть не знаю, сказав він, чи Еліас та його жінка Ґвендоліна хоч колись згадували про бойові дії на європейському континенті. Світ за межами Уельсу я не міг собі уявити. Лише з кінцем війни це поступово змінилося. Разом із торжествами з нагоди перемоги, під час яких навіть у Бала люди танцювали на прикрашених прапорцями вулицях, здавалося, що почалася нова епоха. Для мене вона почалася з того, що я, порушуючи заборону, вперше сходив у кіно й відтоді кожен недільний ранок проводив у комірчині кіномеханіка Овена, який був одним із трьох синів того Евана, що бачив духів, де дивився так звану кінохроніку зі звуком. Саме в цей час став погіршуватися стан здоров’я Ґвендоліни, спершу ледь помітно, та невдовзі з дедалі більшою швидкістю. Раніше вона надзвичайно прискіпливо дотримувалася порядку, а тепер почала занедбувати спершу дім, а потім і саму себе. У кухні вона тепер лише розгублено стовбичила, а коли Еліасу сяк-так вдавалося приготувати яку-небудь страву, вона майже не торкалася до неї. У зв’язку з цими обставинами було зрозуміло, що з осіннього триместру 1946 року, у віці дванадцяти років, мене пошлють у приватну школу неподалік від Освестрі. Як і більшість подібних освітніх закладів, школа Стовер-Ґрендж була найменш придатним місцем для підлітка. Директор, такий собі Пенрит-Сміт, який у своїй запиленій мантії з раннього ранку до пізньої ночі безцільно блукав школою, був безнадійно розсіяною і страшенно неуважною людиною, але й решта вчителів у ці перші повоєнні роки складалася переважно з найдивніших персонажів, більшості яких було вже далеко за шістдесят, або ж вони страждали на яку-небудь недугу. Шкільне життя йшло більш-менш саме собою, не так завдяки, як радше всупереч педагогам, що працювали в Стовер-Ґрендж. Воно визначалося не якимось встановленим етосом, а правилами й звичаями, виробленими багатьма поколіннями учнів, з яких деякі мали буквально якийсь орієнтальний характер. Там були представлені найрізноманітніші форми великих тираній і дрібного деспотизму, примусових послуг, закабалення, залежності, сприяння та впадання в немилість, шанування героїв, остракізму, покарання та помилування — завдяки всьому цьому вихованці, без будь-якого втручання згори, не лише регулювали свої стосунки, а й правили всім інтернатом, включно з учителями. Навіть коли Пенрит-Сміт, що вирізнявся добродушністю, через якусь справу, яку довели до його відома, був змушений дати комусь із нас різок у своєму кабінеті, могло легко скластися враження, що той, кого карали, лише на короткий час передав виконавцеві покарання своє невід’ємне право самому вершити правосуддя. А часом, особливо на вихідні, здавалося, що всі вчителі кудись виїхали й покинули в притулку, розташованому за дві милі від містечка, довірених їм дітей самих на себе. Деякі з нас бродили без жодного нагляду, тим часом інші плели інтриги, поширюючи свою владу, а дехто йшов в оснащену лише кількома лавками та стільцями лабораторію, що містилася в кінці підвального коридору й невідомо чому звалася «Червоним морем». Там на вогні старої газової плити, з якої ширився якийсь солодкавий дух, учні смажили грінки й готували яєчню з ядучо-жовтого порошкового замінника, великі запаси якого зберігалися в стінній шафі разом з іншими реактивами, призначеними для занять із хімії. Безперечно, за таких обставин у Стовер-Ґрендж було немало учнів, для яких перебування в цій школі стало суцільним нещастям. Так, наприклад, сказав Аустерліц, я пам’ятаю одного хлопчака на ім’я Робінзон, який, очевидно, був настільки непристосованим до суворого й незвичного для нього шкільного життя, що, хоч йому й було лише дев’ять чи десять років, неодноразово намагався втекти. Зазвичай він спускався вночі водостічною трубою й тікав через поля. Наступного ранку його, вбраного в картату піжаму, щораз приводив полісмен і передавав у руки директора, ніби якогось злочинця-рецидивіста. Проте для мене самого, сказав Аустерліц, роки в Стовер-Ґрендж, на відміну від бідолашного Робінзона, були не роками ув’язнення, а радше роками звільнення. Поки більшість із нас, навіть ті, хто збиткувався над своїми однолітками, відзначали в календарі дні, які ще залишалися до від’їзду додому, я волів би взагалі не повертатися в Бала. Уже з першого ж тижня я збагнув, що ця школа, попри всі утиски, була для мене єдиним виходом, тому докладав усіх зусиль, щоб освоїтися серед того хаосу численних неписаних правил і ледве не карнавального беззаконня. Великою перевагою для мене було те, що я став відзначатися під час гри в регбі, можливо, тому, що внаслідок тупого душевного болю, який постійно мені дошкуляв, я був позбавлений чутливості й умів, як ніхто інший з однокласників, схиливши голову, пробитися через ряди супротивника. Завдяки безстрашності, яку я виявляв під час цих битв, що в моїй пам’яті завжди були пов’язані або з холодним зимовим небом, або з проливним дощем, до мене було особливе ставлення, і для цього мені не довелося вдаватися до жодних інших засобів, таких, як вербування васалів і гноблення слабших. Окрім того, чи не вирішальним фактором моїх успіхів у школі було й те, що я ніколи не сприймав навчання й читання як щось обтяжливе. Якраз навпаки, дотепер я був в’язнем валлійської Біблії та гомілетики[38], тож зараз мені здавалося, що з кожною новою сторінкою, яку я перегортав, переді мною відчинялися нові двері. Я читав усе, що можна було знайти в цілком хаотично впорядкованій шкільній бібліотеці, а також те, що позичав у вчителів: географію, книжки з історії, описи подорожей, романи та біографії; до пізнього вечора я засиджувався над енциклопедіями та географічними атласами. Так поступово в моїй голові сформувався своєрідний ідеальний ландшафт, у якому арабська пустеля, держава ацтеків, антарктичний континент, засніжені Альпи, Північно-Західний прохід, річка Конго та півострів Крим поєднувалися в єдину панораму, населену всіма персонажами, характерними для цих місць. Оскільки в будь-яку мить я міг перенестися в цей ідеальний світ, байдуже, чи було то під час уроку латини, під час служби Божої або протягом безкінечних вихідних, я ніколи не впадав у пригнічений настрій, від якого в Стовер-Ґренджі багато-хто потерпав. Кепсько мені велося лише тоді, коли приходив час канікул і я мусив повертатися додому. Вже під час першого повернення до Бала на День усіх святих я не міг позбутися відчуття, що над моїм життям знову зійшла ота нещаслива зоря, яка, настільки я міг пам’ятати, постійно мене супроводжувала. За два місяці моєї відсутності здоров’я Ґвендоліни ще більше занепало. Тепер вона цілими днями лежала у своєму ліжку й незворушно дивилась у стелю. Протягом якогось часу Еліас щоранку й щовечора заходив до неї, але ні він, ні Ґвендоліна не промовляли жодного слова. Як мені тепер здається, сказав Аустерліц, то виглядало так, ніби холод їхніх сердець поступово їх убивав. Я не знаю, від якої хвороби померла Ґвендоліна, і думаю, що й вона сама не могла би цього сказати. Хай там як, але вона нічого не могла протиставити своїй хворобі, крім дивної потреби, яка охоплювала її багато разів на день і, очевидно, також і вночі, а саме — пудритися якимось видом дешевого тальку з великого слоїка, що стояв на нічному столику поряд із ліжком. Ґвендоліна так часто вживала цю дрібнесеньку, як пил, трохи масну субстанцію, що лінолеум довкола її ложа, а незабаром уся кімната й коридори на верхньому поверсі були вкриті білим шаром, який через вологість повітря швидко ставав липким. Нещодавно я знову згадав про це забілення пасторського будинку, сказав Аустерліц, коли в одного російського письменника у місці, де той описував своє дитинство і юність, я прочитав про подібну пудроманію, що дошкуляла його бабусі — панії, яка попри те, що переважно лежала на канапі й харчувалася майже винятково мармеладом та мигдалевим молоком, була наділена залізною конституцією й завжди спала з навстіж відчиненими вікнами, тож одного ранку, після того, як цілу ніч бушувала хурделиця, вона прокинулася під шаром снігу, і це не завдало їй ані найменшої шкоди. Проте в домі пастора все було інакше. Вікна кімнати, у якій перебувала хвора, були постійно зачинені, й біла пудра, яка гран[39] за граном вкрила все у домі — так, що утворилися справжні стежки, прокладені по ній, — аж ніяк не була подібна до іскристого снігу. Вона радше нагадувала ектоплазму, про яку мені одного разу розповідав Еван, мовляв, у ясновидиць вона виходить із рота у вигляді великих бульбашок, які потім спадають на землю, де вони швидко висихають і розсипаються на порох. Ні, зовсім не свіжим снігом задувало пасторський будинок, те, що його наповнювало, було чимось недобрим, я сам не знав, звідкіля воно бралося, назву для нього я знайшов значно пізніше в зовсім іншій книжці, ця назва здавалася цілком незрозумілою, сказав Аустерліц, але на мене ніби зійшло просвітління — «арсанський жах»[40]. Була люта зима, такої холодної люди й не пригадували, саме тоді я вдруге приїхав додому зі школи в Освестрі, а Ґвендоліна була вже майже при смерті. Камін у кімнаті хворої ледь палахкотів. Жовтуватий дим, що здіймався над жевріючими вуглинами і не міг як слід розвіятися, накопичувався, змішуючись із запахом карболки, що висів у будинку. Я годинами простоював біля вікна й вивчав дивовижні нарости у вигляді крижаних гір заввишки два-три дюйми, які утворилися на поперечинах віконної рами від води, що стікала по склу. Зі снігового пейзажу за вікном раз-по-раз виринали поодинокі постаті. Закутані в грубі хустки й пледи, з розкритими парасольками, щоб захиститися від віхоли сніжинок, похитуючись, вони підіймалися пагорбом. Я чув, як унизу вони обтрушують від снігу чоботи, а потім у супроводі сусідської дочки, яка вела в пастора домашнє господарство, повільно підіймаються сходами. З деяким ваганням і так, ніби якийсь тягар хилив їх до землі, вони переступали поріг і те, що принесли з собою, — слоїк маринованої червоної капусти, бляшанку засоленої яловичини або пляшку ревеневого вина, — ставили на комод. Ґвендоліна вже не помічала цих відвідувачів, а ті, зі свого боку, не наважувалися подивитися на неї. Найчастіше вони якийсь час стояли разом зі мною біля вікна й так само, як і я, дивилися на вулицю, а іноді трохи покашлювали. Коли вони йшли, знову запановувала така сама тиша, як і до того, залишалися тільки окремі зітхання, які я чув у себе за спиною і між якими, як мені здавалося, щоразу минала ціла вічність. У перший різдвяний день Ґвендоліні з неймовірними зусиллями вдалося ще раз сісти в ліжку. Еліас приніс їй чашку чаю з цукром, але вона тільки прихилила її до губ. А потім промовила так тихо, що її заледве можна було почути: What was it that so darkened our world?[41] І Еліас відповів їй: І don’t know, dear, I don’t know[42]. Ґвендоліна проскніла так аж до Нового року, а на Епіфанію дійшла до крайньої межі. На вулиці мороз усе посилювався, а довкола ставало дедалі тихіше. Як я дізнався пізніше, вся округа тієї зими ніби вимерла. Навіть озеро Бала, яке по прибутті до Уельсу я прийняв за світовий океан, було вкрите товстим шаром льоду. Я думав про плотву та вугрів, що жили в його глибинах, а також про птахів, про яких відвідувачі сказали мені, що ті промерзають наскрізь і падають із гілок. За всі ці дні жодного разу по-справжньому не розвиднілося, і, ніби на прощання, раптом десь із незвіданої далечини, із синюватого туману ледь проступило сонце, тут присмертна широко розплющила очі й не хотіла відводити погляду від того слабкого світла, що проникало крізь віконні шибки. І тільки коли стемніло, вона опустила повіки, і невдовзі після цього з кожним її подихом з горла став вириватися булькотливий хрип. Усю ніч ми разом із пастором просиділи біля неї. На світанку хрипіння припинилося. Тоді Ґвендоліна трохи вигнулася вперед і знову обм’якла. То було якраз таке особливе витягування, яке одного разу я відчув у пораненого зайця, коли в полі взяв його на руки, а в того просто у мене в руках від страху зупинилося серце. Зразу після передсмертної судоми здавалося, що тіло Ґвендоліни стало трохи коротшим, і я тут таки згадав про те, що розповідав мені Еван. Я дивився на її запалі очі та на ряд нерівних нижніх зубів, які тепер наполовину визирали з-під тонких губ, підібганих донизу, а на дворі вперше за довгий час понад дахами Бала засяяло вранішнє сонце. Як минув той день, я вже добре й не пригадаю, сказав Аустерліц. Мені здається, що від перевтоми я впав у ліжко й міцно і довго спав. Коли я встав, то Ґвендоліна вже лежала в труні, яка стояла в передній кімнаті на чотирьох стільцях із червоного дерева. На ній була її весільна сукня, яка всі ці роки зберігалася в скрині на верхньому поверсі, а ще білі рукавички, обшиті маленькими перламутровими ґудзичками, яких я ще ніколи не бачив і від погляду на які у мене вперше в домі пастора на очі навернулися сльози. Еліас сидів поряд із труною і вартував біля померлої, тим часом надворі в порожній стодолі, що скрипіла від морозу, молодий священник із Корвена, який прибув сюди на поні, наодинці розучував поминальну проповідь, яку мав виголосити в день похорону. Еліас так і не зміг змиритися зі смертю своєї дружини. Жалоба — то не зовсім точне слово для того стану, у якому він перебував відтоді, як Ґвендоліна лежала в передсмертному стані, сказав Аустерліц. І хоча тоді, у свої тринадцять років, я цього не розумів, але тепер чітко бачу, що нещастя, яке накопичилося в ньому, зруйнувало його віру саме в той час, коли він її найбільше потребував. Коли влітку я знову приїхав на канікули додому, Еліас уже тижнями був неспроможний виконувати обов'язки пастора. Одного разу він таки ще піднявся на кафедру. Розгорнувши Біблію, він став читати тремтливим голосом так, ніби читав лише для себе самого, уривок з Плачів: Не has made me dwell in darkness as those who have been long dead[43]. Проповіді він уже не виголошував. Просто стояв якийсь час і дивився понад головами своєї завмерлої від страху пастви, дивився незворушними очима, які нагадували мені очі сліпого. Потім повільно спустився з кафедри і вийшов із каплиці. Ще до кінця літа його перевели до Денбіґа. Там я відвідав його лише один-єдиний раз, ми приїхали перед Різдвом разом зі старостою громади. Хворі перебували у великому кам’яному будинку. Я пригадую, сказав Аустерліц, що нам довелося чекати в кімнаті із зеленими стінами. Десь за чверть години прийшов черговий і провів нас до Еліаса. Той лежав у ліжку з боковими стінками обличчям до стіни. Черговий сказав: Your son’s here to see you, parech[44], та Еліас не відповів навіть тоді, коли до нього звернулися вдруге і втретє. А коли ми вже виходили з палати, маленький, кудлатий, сивий чоловічок смикнув мене за рукав і прошепотів, прикриваючи рота рукою: He’s not a full shilling, you know[45], що, хоч як дивно, сказав Аустерліц, я сприйняв тоді як заспокійливий діагноз, який дозволяв змиритися з невтішним становищем. — Більше ніж за рік після візиту до клініки в Денбіґу, на початку літнього триместру 1949 року, коли ми якраз готувалися до іспитів, які мали вирішити нашу подальшу долю, так повів далі Аустерліц за якийсь час, директор школи Пенрит-Сміт одного ранку викликав мене до себе. Як сьогодні бачу його перед собою. В потертій мантії, оповитий синюватим димом своєї люльки, він стояв у косих сонячних променях, що пробивалися крізь заґратоване вікно з освинцьованою шибкою, і в своїй плутаній манері повторював одне й те саме знову і знову: що я був зразковим учнем, особливо, враховуючи обставини, просто зразковим учнем, особливо, якщо згадати все те, що сталося за останні два роки, і коли в наступні два тижні я виправдаю ті надії, які, безперечно, цілком справедливо покладають на мене вчителі, то для продовження навчання в старших гімназіальних класах зможу розраховувати на стипендію від опікунської ради Стовер-Ґрендж. Та насамперед він зобов’язаний повідомити мене, що на своїх екзаменаційних паперах я маю писати не Давит Еліас, а Жак Аустерліц. З’ясувалося, сказав Пенрит-Сміт, що це твоє справжнє ім’я. Мої прийомні батьки, з якими він мав тривалу розмову перед моїм вступом до школи, мали намір вчасно повідомити мені про моє походження і, найімовірніше, усиновити, але обставини склалися так, сказав Пенрит-Сміт, сказав Аустерліц, що тепер це, на жаль, неможливо. Йому самому відомо лише те, що подружжя Еліасів взяло мене до себе на початку війни, коли я був ще маленьким хлопчиком, а більше він мені нічого не може про це повідомити. Як тільки стан Еліаса покращиться, я, безперечно, зможу з’ясувати й усе інше. As far as the other boys are concerned, you remain Dafydd Elias for the time being. There’s no need to let anyone know. It is just that you will have to put Jacques Austerlitz on your examinaton papers or else your work may be considered invalid[46]. Пенрит-Сміт написав ім’я на листочку, і коли він передав його мені, я не знайшов, що сказати, й лише промовив: Thank you, Sir, сказав Аустерліц. Спершу найбільше мене бентежило те, що слово Аустерліц не викликало в мене жодних асоціацій. Якби моє нове ім’я було Морґан або Джонс, тоді я міг би пов’язати це з дійсністю. Принаймні ім’я Жак було мені відоме з однієї французької пісеньки. Але прізвище Аустерліц я не чув ще ніколи в житті, тож із самого початку був переконаний, що окрім мене ніхто так не зветься, ні в Уельсі, ні на Британських островах, ні взагалі будь-де у світі. І справді, відтоді, як кілька років тому я взявся досліджувати свою історію, то ніде не зустрічав іншу людину, яку звали би Аустерліц, не було такого прізвища в жодних телефонних довідниках, ні в Лондоні, ні в Парижі, ні в Амстердамі чи Антверпені. Проте нещодавно я якось знічев’я ввімкнув радіо, і саме в ту мить диктор сказав, що Фред Астер, про якого я раніше нічогісінько не знав, насправді від народження мав прізвище Аустерліц. Батько Астера, як я дізнався з цієї дивовижної передачі, походив із Відня і працював фахівцем броварної справи в Омасі, штат Небраска. Саме там і народився Астер. З веранди будинку, у якому жив Аустерліц, можна було чути, як на сортувальній станції міста переганяють туди й сюди товарні поїзди. Це гримотливе сортування вагонів, яке не стихало навіть уночі, а також пов’язана з цим мрія поїхати потягом кудись далеко, були для Астера єдиним спогадом раннього дитинства, як він сам пізніше зізнавався. І лише за декілька днів після того, як я натрапив на цю цілковито невідому мені історію життя, продовжив Аустерліц, від однієї сусідки, яка називала себе пристрасною читачкою, я довідався, що в щоденниках Кафки вона натрапляла на одного клишоногого чоловічка з моїм іменем, який мав робити обрізання небожу письменника. Про те, що ці сліди справді кудись приведуть, я вірив так само мало, як і в ту цидулку про практику евтаназії, яку знайшов серед документів і з якої випливало, що така собі Лаура Аустерліц 28 червня 1966 року дала свідчення перед італійським слідчим суддею про подібні злочини, які відбувалися в одній круподерні на півострові Сан-Саба біля Трієсту. У кожному разі, сказав Аустерліц, мені дотепер не вдалося розшукати цю мою однофамілицю. Я навіть не знаю, чи сьогодні, після того, як минуло тридцять років із часу її свідчення, вона й досі жива. Що ж стосується моєї власної історії, то, як я вже казав, до того квітневого дня 1949 року, коли Пенрит-Сміт вручив мені написану ним самим записку, імені Аустерліц я ще ніколи не чув. Я навіть не уявляв, як його правильно написати, тож три чи чотири рази по складах прочитав це дивне, як мені здавалося, подібне до таємного заклинання слово, а потім відірвав від нього погляд і запитав: Excuse me, Sir, but what does it mean?[47], на що Пенрит-Сміт мені відповів: I think you will find it is a small place in Moravia, site of a famous battle, you know[48]. І справді, наступного шкільного року ми надзвичайно детально вели мову про моравське село Аустерліц. Навчальний план передостаннього класу передбачав вивчення європейської історії, яку загалом вважали складним і не надто певним предметом, тож зазвичай цей курс обмежувався епохою великих англійських звершень від 1789 до 1814 року. Вчителя, який мав познайомити нас із цією, як він часто підкреслював, славетною та страхітливою епохою, звали Андре Гіларі, він щойно отримав місце в школі Стовер-Ґрендж після того, як звільнився зі служби в сухопутних військах, і, як згодом з’ясувалося, був до найменших деталей обізнаний із епохою Наполеона. Андре Гіларі навчався в Оріел-коледжі, але ще змалку ввібрав у себе захоплення Наполеоном, яке культивувалося в його родині протягом багатьох поколінь. Щодо імені Андре, як сказав він мені одного разу, сказав Аустерліц, то батько охрестив його так на згадку про маршала Массена, герцога Ріволі. І справді, Гіларі міг описати весь шлях на небосхилі цієї, як він висловлювався, «корсиканської комети», від її спалаху до згасання в південній Атлантиці, разом із усіма можливими деталями, подіями та особами, на які падав відблиск її сяйва, він міг звернутися до будь-якої точки на її траєкторії, байдуже, під час злету чи під час падіння, до того ж без жодної підготовки, а так, ніби сам був свідком усіх цих подій. Дитинство імператора, його навчання у військовій академії в Брієнні, облога Тулона, злигодні Єгипетського походу, повернення через море, де було повно ворожих кораблів, перехід через Великий Сен-Бернар, битви під Маренго, під Єною та Ауерштедтом, під Ейлау та під Фридландом, під Ваґрамом, Ляйпцигом і Ватерлоо, все це Гіларі живописав перед нами в найяскравіших барвах, почасти розповідаючи — з оповіді він часто переходив до драматичних описів, а від них — до своєрідної театралізованої дії з різноманітними ролями, які він віртуозно змінював, переходячи від однієї до іншої, а почасти аналізуючи шахові ходи Наполеона та його противників з холодним розумом безстороннього стратега, який пронизував із висоти своїм орлиним поглядом усю історичну картину тих років, як одного разу не без гордості він сам зауважив. Для більшості з нас уроки історії, які вів Гіларі, закарбувалися в пам’яті зокрема і тому, сказав Аустерліц, що вчитель часто, можливо, внаслідок хвороби хребта, від якої потерпав, розповідав нам новий матеріал, лежачи на підлозі, що нам аж ніяк не здавалося кумедним, адже саме тоді Гіларі говорив із особливою чіткістю та переконливістю. Його коронним номером, без сумніву, був опис битви під Аустерліцом. Щонайдетальніше він описував терен, на якому проходила битва, широкий шлях, який вів із Брюнна[49] на схід до Ольмюца[50], моравські пагорби ліворуч, Праценські висоти праворуч, химерний Кеґельберґ, який нагадував бувалим наполеонівським солдатам єгипетські піраміди, села Бельвіц, Скольніц та Кобельніц, лісопарк і загін для фазанів, розташовані в тій місцевості, русло струмка Ґольдбах, а також ставки й озера на півдні, польовий табір французів та дев’яностотисячний табір союзних військ, що простягнувся на дев’ять миль. О сьомій ранку, розповідав Гіларі, сказав Аустерліц, вершини найвищих висот виринули з туману, ніби острови серед моря, і поки над пагорбами все більше розвиднювалося, молочний серпанок в долинах ставав дедалі густішим. Подібно до сповільненої лавини з гірських схилів сходили російські й австрійські війська, і невдовзі, дедалі більше відчуваючи непевність щодо мети свого просування, вони стали збиватися з дороги серед ярів та западин, тим часом французи одним ривком зайняли вже наполовину залишені висхідні позиції на Праценських висотах і в такий спосіб зайшли до ворога з тилу. Гіларі описав нам, де були розташовані полки в білих і червоних та зелених і синіх одностроях і як вони під час битви утворювали щоразу нові візерунки, подібно до кольорових скелець у калейдоскопі. Знову й знову чули ми імена Коловрат і Баґратіон, Кутузов, Бернадот, Милорадович, Сульт, Мюрат, Вандам і Келлерман, бачили чорні клуби диму, що здіймалися над гарматами, чули свист гарматних ядер над головами воїнів, полиск багнетів, коли перші промені сонця пронизали туман; як нам здавалося, ми справді чули зіткнення важкої кавалерії й відчували, як втрачає сили власне тіло, коли зминаються цілі шеренги піхоти під тиском нової хвилі противника. Про 2 грудня 1805 року Гіларі міг розповідати годинами, та незважаючи на це, був переконаний, що в його описах все подано в надто скороченому вигляді, він неодноразово заявляв, що про все, що відбулося того дня, варто було розповідати в якійсь іще не вигаданій систематичній формі: хто саме, де і як загинув, або ж врятував своє життя, або просто те, як виглядало поле битви з приходом ночі, як кричали й стогнали поранені та ті, хто саме помирав, але для такого опису потрібна ціла вічність. Врешті оповідачеві, який не може всього знати, не залишиться нічого іншого, окрім того, щоб підсумувати все сміховинною фразою: «Битва розгорталася зі змінним успіхом», — або якимось іншим безпомічним і безглуздим виразом. Усі ми, навіть ті, хто гадав, що звертає увагу на найменші деталі, задовольнялися тими самими шаблонами, якими вже надто часто послуговувалися інші. Ми намагаємося відтворити дійсність, але що більше зусиль ми докладаємо, то більше пробивається те, що завжди можна було побачити в історичному театрі: падає барабанщик, піхотинець якраз прохромлює багнетом свого противника, вирячене кінське око, незворушний імператор в оточенні своїх генералів посеред завмерлої веремії битви. Наші заняття історією, такою була теза Гіларі, завжди є заняттям із уже закінченими, закарбованими в пам’яті картинами, на які ми постійно дивимося, тоді як істина ховається деінде, у якомусь досі ніким не знаному місці. Я також, додав Аустерліц, від цієї битви трьох імператорів, незважаючи на її численні описи, які мені доводилося читати, зберіг у пам’яті тільки картину розгрому союзників. Будь-яка спроба зрозуміти перебіг так званих бойових дій неминуче обертається цією єдиною сценою, у якій юрби російських і австрійських солдатів пішки й у сідлі тікають на замерзлий Сатченський став. Я бачу, як гарматні ядра на цілу вічність зависають у повітрі, бачу інші ядра, що врізаються в кригу, бачу нещасних, які, розпростерши руки, зісковзують зі здиблених крижин, я бачу їх, хоч як дивно, не власними очима, а короткозорими очима маршала Даву, який у шаленому марші примчав зі своїми полками з Відня і який в окулярах, зав’язаних тасьмами на потилиці, роззирається посеред цієї битви, нагадуючи своїм виглядом перших автомобілістів чи авіаторів. Коли я згадую сьогодні описи Андре Гіларі, сказав Аустерліц, то пригадую також, як у мені зростало переконання, що якимось загадковим чином я пов’язаний із цим славетним минулим французького народу. Що частіше Гіларі промовляв перед класом слово «Аустерліц», то більше ставало воно моїм іменем, і все більше мені здавалося, що те, що я спершу сприйняв як порочну пляму на мені, перетворюється на сяючий знак, який постійно виринав переді мною, багатообіцяльний, мов те сонце, що зринало над грудневим туманом того самого Аустерліца. Весь навчальний рік мене не полишало відчуття, що я — обранець, і це відчуття, яке, як я сам чудово знав, жодним чином не відповідало моєму сумнівному статусу, збереглося в мені на все життя. Наскільки мені відомо, ніхто з моїх однокласників у Стовер-Ґрендж не дізнався про моє нове ім’я, і навіть ті вчителі, яким Пенрит-Сміт повідомив про наявність у мене другого імені, далі називали мене Еліас. Андре Гіларі був єдиним, кому я сам сказав, як мене звати насправді. Це було невдовзі після того, як ми здали невеликий твір про поняття «імперія» і «нація», коли Гіларі в позаурочний час покликав мене до свого кабінету, щоб мою роботу, відзначену оцінкою «А» з трьома плюсами, вручити мені особисто, а не разом, як він висловився, з іншими опусами. Хоча він час від часу публікувався у фахових історичних часописах, та, за його словами, і сам не зміг би за такий відносно короткий час написати таке проникливе дослідження, тож він хотів знати, звідки взялася така моя обізнаність в історичній науці, може, це в мене з дому, завдяки батькові чи старшому братові. Коли я заперечно відповів на запитання Гіларі, то мав докласти зусиль, щоб опанувати себе, і в цій, як мені здавалося, нестерпній ситуації сталося так, що я відкрив йому таємницю мого справжнього імені, після чого він довго не міг заспокоїтися. Вчитель постійно хапався за голову, голосно висловлюючи свій подив, так, ніби провидіння нарешті послало йому учня, про якого він мріяв усе життя. Весь той час, який мені ще залишалося провести в Стовер-Ґрендж, Гіларі підтримував і заохочував мене всіма можливими способами. Насамперед я вдячний йому за те, сказав Аустерліц, що з таких предметів, як історія, латина, німецька та французька, я залишив далеко позаду решту своїх однокласників, і, одержавши щедру стипендію, міг обрати свій шлях, що вів мене до свободи, у чому тоді я був цілком переконаний. На прощання Андре Гіларі передав мені зі своєї колекції пам’ятних предметів, пов’язаних із Наполеоном, темний картон в золотому обрамленні, на якому під блискучим склом було закріплено три дещо крихкі з вигляду листки верби з острова святої Єлени та шматочок лишайника, подібний до гілочки блідого корала, який, судячи з напису, один із предків Гіларі 31 липня 1830 року зняв із важкої гранітної плити на могилі маршала Нея. Ці пам’ятні предмети, які, власне, не мають якоїсь безпосередньої цінності, досі зберігаються в мене, сказав Аустерліц. Вони, напевне, важливіші для мене, ніж будь-яка картина, по-перше тому, що ці збережені релікти, лишайник та засохлі ланцетоподібні листочки, попри свою крихкість, понад століття потому залишилися неушкодженими, а по-друге, вони щодня нагадують мені про Гіларі, без якого я точно не зміг би вийти з тіні пасторського дому в Бала. І саме Гіларі був тим, хто на початку 1954 року, після смерті мого прийомного батька в притулку Денбіґа, взяв на себе клопіт розібрати нечисленні папери, що залишилися від нього, а потім через те, що Еліас знищив будь-які вказівки на моє походження, взявся за сповнену численних труднощів справу набуття мною громадянства. Гіларі регулярно навідував мене, коли я навчався в Оріел-коледжі, у якому свого часу навчався й він сам, і коли була нагода, ми вирушали разом на екскурсії до порожніх, закинутих садиб, яких у повоєнний час було чимало навіть на околицях Оксфорда. Поки я навчався в школі, сказав Аустерліц, окрім підтримки Гіларі, мені особливо допомогла дружба з Джеральдом Фіцпатриком, завдяки якій я міг позбутися гнітючих самосумнівів, що іноді мене охоплювали. Коли я перейшов до старших класів гімназії, за звичаєм, поширеним тоді в інтернатах, до мене приставили Джеральда — як мого фактотума. Його завданням було підтримувати чистоту в моїй кімнаті, пуцувати мої чоботи та заносити тацю з начинням для чаю. З першого ж дня, коли він попросив у мене одну з нових фотографій нашої команди з регбі, на якій у першому ряду праворуч можна було побачити й мене, я помітив, що Джеральд почувається так само самотньо, як і я, сказав Аустерліц, який потім, буквально за тиждень після нашої зустрічі в готелі Great Eastern без зайвих коментарів надіслав мені копію згаданої ним світлини.
