Баришник дур-зіллям

Старий дон наказав мені одразу заспівати пісню, аби він мав змогу сам зробити висновок щодо її блюзнірства, тож я дістав свою гітару, на якій мене навчили грати цигани і, як міг (адже в мене текли сльози, і я зо страху весь тремтів), ще раз заспівав «Лийтеся, сльози». Під час виконання мій рятівник, здавалося, мов ангел, лагідно усміхався мені, а коли я скінчив, він, не сказавши ні слова про блюзнірство, поцілував мене в чоло, велів мені вдягтися, ще раз вишпетив моїх мучителів, які немало були присоромлені тим, що їх так зненацька захопили під час цієї злої витівки, та наказав мені йти з ним до його помешкання. Випитавши в мене докладно про моє походження та довідавшись про моє скрутне становище, він висловив подив і задоволення стосовно обсягу того, що я прочитав, й одразу ж зарахував мене до своєї челяді, щоб я прислуговував йому особисто, та дозволив мені вільно користуватися своєю розкішною книгозбірнею.

— Я мушу взнати, хто був цей святий чоловік, — перервав оповідь Ебенезер. — Мене просто розпирає від цікавості.

Берлінґейм усміхнувся, заніс догори пальця і похитав ним.

— Я розкажу тобі, Ебене, але ти жодним словом не повинен про це обмовитися, бо на те є причини, про які я тобі розповім згодом. Хай би які були його вади, зустріч з ним знаменувала поворот на краще в моєму житті, і я не бажаю, щоб хтось бруднив його ім'я.

— Про це не бійся, — запевнив його Ебенезер. — Це буде так, ніби ти сам прошепотів його собі.

— Ну що ж, гаразд. Скажу тобі лише, що він був платоніст до кінчиків нігтів, ненавидів Тома Гоббса не менше, ніж Диявола, і що його настільки поглинув світ духових речей на кшталт сутнісної протяжності, неподільності, обсягу поняття метафізики і тому подібних, які для нього були такими ж реальними, як і каміння або коров'ячі пляцки, що навряд чи можна сказати, що він взагалі жив у цьому світі. І якщо цих натяків тобі замало, то знай, що тоді він був цілком поглинутий написанням великого трактату, спрямованого проти матеріалізму, який надрукували наступного року під назвою «Enchiridion Metaphysicum»[15].

— О Господи, — прошепотів Ебенезер. — Мій любий друже, невже ти співав свою пісню самому Генрі Мору? Таж я б радше сказав, що це підстава пишатися, а не соромитися!

— Зачекай-но кінця моєї розповіді. Отже, це був сам великий Генрі Мор, і мені випало жити разом з ним! Ніхто краще за мене не знає його шляхетної вдачі, і немає нікого, хто, скориставшись з його щедрот, був би перед ним у більшому боргу, ніж я. Тоді мені вже, напевно, виповнилося сімнадцять, і я будь-що намагався бути втіленням кмітливості, гарних манер і заповзятості, тож невдовзі старий настільки прихилився до мене, що вже не терпів коло себе інших слуг. Він знаходив велике задоволення у розмові зі мною, спочатку розпитуючи про мої морські пригоди і про моє життя у циган. Згодом розмова перейшла на філософські та богословські теми, і я докладав особливих зусиль, аби добре ознайомитися з цими предметами. Було видно як божий день, що він почав відчувати до мене велику симпатію.

— От щасливчик, клянуся! — зітхнув Ебенезер.

— Ба ні, вислухай же до кінця. Згодом він перестав звертатися до мене, як бувало раніш, «дорогий Генрі» або «мій хлопче», а натомість почав казати «мій синку» або «мій дорогий», і далі вже «мій дорогенький», і нарешті поперемінно «дорогенький хлопчику» та «моє циганча». Одне слово, як я невдовзі здогадався, його прихильність до мене була за своєю суттю, так би мовити, афінською, як і його філософія — чи ж варто казати тобі, що він, бувало, не раз пестив мене, називаючи «мій маленький Алківіад».

— Я просто дивуюся! — сказав Ебенезер. — Цей негідник врятував тебе від інших мерзотників лише для того, щоб задовольнити свою протиприродну хіть!

— Отакої! Але це було далеко не те саме, Ебене. Тим іншим чоловікам було тридцять з гаком, і вони були ладні вибухнути (за словами мого пана) розпустою та брудним матеріальним настоєм[16]. Мору ж натомість було близько шістдесяти, він мав найніжнішу душу, і хтозна, чи й він сам усвідомлював характер своєї пристрасті: я його не боявся зовсім. І тут я мушу зізнатися, Ебене, в одній ганебній речі: мені так кортіло вступити до університету, що замість того, щоб тактовно полишити службу в Мора, щойно з'явиться слушна нагода, я не втрачав жодної можливості заохочувати цю стидку прив'язаність старого. Я всідався на бильцях його крісла, мов якесь нерозважливе дівчисько, щоб почитати, перехилившись через його рамено, або закривав руками йому очі, щоб подражнити, або ж гасав по кімнаті, як мавпа, знаючи, що він милується моїми грацією та завзяттям. Але здебільшого я співав і грав йому на гітарі: траплялось, вечорами — паленію від сорому при згадці! — я, неначе випадково, дозволяв йому впритул наблизитися до мене; потім я схоплювався, сміявся, червонів і, обертаючи все на жарт, брав гітару та співав «Лийтеся, сльози».