Баришник дур-зіллям

У мене зовсім не було грошей, а з їжі мав лише великий кусень твердого сиру, який я поцупив у кока, тож невдовзі я почав голодувати. Аби здобути собі хоч якийсь харч, я став співати на вуличних перехрестях. Я був симпатичним хлопчиною та знав чимало пісень, тож коли затягував «Що то за річ кохання?» на втіху паніям або ж «Там була така гарнюня», щоб догодити джентльменам, рідко хто з перехожих проходив повз мене без усмішки, не підкинувши двох пенсів. Нарешті цигани з бродячого табору, який прямував зі Шкотії до Лондона, почули, як я співаю, і запросили мене пристати до них, тож наступний рік я жив і працював у товаристві цих вельми цікавих людей. Вони були бродячими ремісниками, торгували кіньми та ворожили, плели кошики, заробляли на хліб танцями і співами та крали. Я вбрався в їхній одяг, їв, жив і спав разом із ними, вони навчили мене своїх пісень і хитрощів. Дорогий Ебене! Якби ж то ти тоді побачив мене серед циган, ти б нізащо не відрізнив мене від решти!

— Що й казати! — виголосив Ебенезер. — Це найдивовижніша пригодницька історія, яку мені коли-небудь доводилося чути!

— Ми просувалися на нашому шляху повільно, відхиляючись від прямої дороги. З Ліверпуля ми вирушили до Манчестера, далі до Шеффілда, Ноттінгема, Лейчестера та Бедфорда. Коли дощило, ми спали у кибитках, а погожими ночами лягали просто неба. У таборі нас було душ тридцять, але я був єдиний, хто вмів читати та писати, отож у багатьох справах я їм ставав у пригоді. Одного разу, на превелику їхню втіху, я прочитав їм декілька оповідок з Боккаччо — вони всі любили слухати та розповідати історії, тож украй здивувалися, коли взнали, що книжки містять стільки дивовижного і приємного, про що вони раніше і не здогадувалися. Тоді вони почали красти для мене будь-які книжки, які їм вдавалося надибати. Того року мені рідко коли бракувало читва! Одного дня вони натрапили на абетку, тож багатьох з них я навчив літер і читати по складах, за що вони були мені безмежно вдячні. І попри те, що я був для них «горджіо» (так вони називали нециган), вони звірили мені всі свої таємні справи та виказали велике бажання, щоб я одружився з котроюсь із циганок з їхнього табору та лишився подорожувати з ними довіку.

Але наприкінці 1670 року ми прибули з Бедфорда до Кембриджа. Студенти та дехто з донів-викладачів дуже нас вподобали, і хоч вони дозволяли собі деякі вільнощі з нашими жінками, загалом поводилися вельми люб'язно, навіть запрошували до своїх помешкань, щоб ми їм заспівали та заграли. Так моїм очам уперше відкрився світ учіння й ученості, і я вмить зрозумів, що моїй інтерлюдії з циганами настав кінець. Я вирішив уже нікуди далі не їхати і, попрощавшись зі своїми товаришами, залишився в Кембриджі, ладний радше вести нужденне існування, аніж полишити це прекрасне місце, сповнене величі.

— Подумати тільки! — сказав Ебенезер. — Твоя рішучість розчулила мене ледь не до сліз! І що ж ти став робити далі?

— Ну от, щойно у мене почало бурчати в животі, я став собі, де йшов (а так трапилося, що це було поблизу Коледжу Христа), і заспівав «Лийтеся, сльози», позаяк ця пісня була найжалісніша з усіх відомих мені пісень. І коли я вже доспівав останнього куплета:

Глянь! у Мороці Тіні живуть,
Що вчаться Світло зневажати.
Щасливі, хто в Пеклі нині, й тут
Їм Злоби Мирської не знати.