Баришник дур-зіллям

— Їй же бо, не знаю! Я так міркую, що мене просто цікавить геть усе.

Берлінґейм насупив чоло та наказав шинкареві, який цієї миті порався поблизу, принести люльку.

— Ти й справді був суцільним втіленням апатії, коли я тебе знайшов. А хіба тебе не дратує, хіба не засмучує те, що ти так і не здобув ступінь бакалавра, коли був лише за крок від цього?

— У певному сенсі, гадаю, що так, — всміхнувся Ебенезер, — проте чоловік, якого я шаную над усіх, якось обходиться й без цього, чи не так?

Берлінґейм засміявся.

— Мій любий друже, гадаю, настав час тобі дещо розповісти. Чи потішить тебе, якщо я скажу, що й сам страждаю на твою неміч, та ще й змалку?

— Hi, не може того бути, — сказав Ебенезер, — жодного разу я не бачив, щоб ти вагався, Генрі: таж ти цілковита протилежність нерішучості! Бо ж саме на тебе я позираю із заздрістю та розпачем, чи ж вдасться мені коли-небудь досягти такої впевненості у собі.

— Тож хай замість розпачу я викликатиму в тебе надію, бо ж як той, хто перехворів на легку форму віспи, хоч і має пошрамоване обличчя, проте вже ніколи не помре від цієї хвороби, так само й непослідовність, мінливість характеру, зміни настрою, що вряди-годи трапляються, хоча і є гріхом, проте можуть врятувати людину від нерішучості, що паралізує.

— Мінливість, Генрі? — здивовано запитав Ебенезер. — То це мінливістю пояснюється те, що ти так раптово нас покинув?

— Але не в тому сенсі, що ти думаєш, — сказав Берлінґейм. Він видобув з кишені шилінга та замовив ще два кухлі пива. — Скажімо, ти знав, що я з дитинства повний сирота?

— Ну, так, — досі дивуючись, сказав Ебенезер. — Тепер, коли ти про це згадав, думаю, що знав, проте ніяк не можу пригадати, щоб ти нам коли-небудь про це казав. Напевно, ми просто вважали, що це само собою зрозуміло. Клянусь, Генрі, ми стільки років знайомі, але воістину, ми геть нічого про тебе не знаємо. Я й гадки не маю, коли ти народився, де виріс та хто тебе виховував.

— Або чому я так нечемно повівся, залишивши вас, або ж звідки я довідався про твою невдачу, або чого я так тікав від великого містера Ньютона, — додав Берлінґейм. — Ну, що ж, давай-но перехилимо наші кухлі, і я розкрию тобі цю таємницю. Ну ж бо, от молодчина!

Вони зробили по добрячому ковтку, і Берлінґейм почав свою розповідь.

— Я і гадки не маю, де народився і навіть коли, хоча це мало трапитися близько 1654 року. Ще менш мені відомо про жінку, яка привела мене на світ або ж про чоловіка, який нагородив її мною. Виріс я у Бристолі, в родині моряка та його дружини, які своїх дітей не мали, проте маю підозру, що народився я в Америці або Вест-Індії, бо ж найперші мої дитячі спогади стосуються морської подорожі, коли мені ще не минуло й трьох років. Прізвище ж їхнє було Салмон — Аверій і Мелісса Салмон.

— От чудасія! — виголосив Ебенезер. — Я й подумати не міг, що твоє життя так дивовижно почалося. Але ж як так трапилося, що тебе звати Берлінґейм?

Берлінґейм зітхнув.

— Ет, Ебенезере, як і ти аж до сьогодні ніколи не цікавився моїм походженням, так само, аж поки не було вже запізно, ніколи не цікавився ним і я. Берлінґеймом я був, відколи себе пам'ятаю, і, як це буває у дітей, мені ніколи й на думку не спадало цікавитись цим, хоча й дотепер мені ніколи ще не траплялося зустріти іще кого-небудь з цим прізвищем.

— Тож, напевно, ти дістався капітану Салмону від когось з батьків! — сказав Ебенезер. — Або ж то був якийсь твій родич, хто знав твоє ім'я.

— Любий Ебене, та хіба ж ти думаєш, що я не сушив собі голову над цією можливістю? Та я б руку дав собі відтяти, аби мати бодай п'ять хвилин, щоб поговорити з моїм бідолашним капітаном чи ж з моєю доброю Меліссою! Але мушу відкласти свою цікавість аж до Судного дня, бо вони обоє вже в могилі.

— От горопаха!