Баришник дур-зіллям

— Ебене! Ебене! Прошу, впусти мене негайно!

— Хто це? — вигукнув Ебенезер, аж підскочивши від несподіванки: друзів по коледжу, які могли би прийти його провідати, у нього не було.

— Відчини й побачиш, — зі сміхом відповів відвідувач. — Тільки поквапся, молю тебе!

— Зачекайте хвилину. Маю вдягтися.

— Що? Ще не вдягнений? Ти диви, присягаюся, ну ти й ледащо! Та хай йому грець, хлопче, впусти мене негайно!

Ебенезер нарешті впізнав голос, який ось уже три роки як не чув.

— Генрі! — скрикнув він і відчинив навстіж двері.

— Не хто інший, як він! — сміючись вигукнув Берлінґейм, міцно стискаючи його в своїх обіймах. — Бігме! Ну й вибухався ти лобуряка нівроку! Добрих шість футів! Диви, яка година, а ти досі в ліжку! — Він торкнувся рукою чола молодика. — Гарячки нема. То на що ж ти нездужаєш, хлопче? A-а, дарма. А ну ж бо, стривай… — Він метнувся до вікна й обережно визирнув на двір. — Ондечки він, ця шельма! Поглянь-но, Ебене!

Ебенезер і собі поквапився до вікна.

— Що там таке?

— Оно ж бо він! Отамо! — Берлінґейм показав на вулицю. — Підходить он до того шиночка. Знаєш цього джентльмена, що тримає пекановий ціпок?

Ебенезер уздрів чоловіка середніх літ з витягнутим обличчям в одязі викладача, що простував вулицею.

— Нє, він не з Коледжу святої Маґдалени. Обличчя мені незнайоме.

— Який сором, тож запам'ятай його добре. Це ж сам Ісаак власною парсуною, з Коледжу святої Трійці.

— Ньютон! — тепер Ебенезер дивився вже з непідробною цікавістю. — Я його раніш не бачив, але подейкують, що Королівське товариство збирається видати впродовж місяця його книгу, яка має пояснити ті процеси, що керують світом. Далебі, дякую тобі за твій поспіх! Але мені здалося, що ти назвав його шельмою?

Берлінґейм знову розсміявся.

— Ти помиляєшся щодо причини мого поспіху, Ебене. Молю Бога в надії, що моє обличчя досить змінилося за ці останні п'ятнадцять років, бо певен, що брат Ісаак помітив мене раніш, аніж я встиг підійти до дверей твого будинку.

— Невже ти з ним знайомий? — запитав немало тим вражений Ебенезер.

— Знайомий? Таж він свого часу мене ледь не зґвалтував. Ану, чекай! — Він відсунувся від вікна. — Не зводь з нього очей і скажи-но мені, чи можу я звідси якось потайки вийти, якщо він з'явиться тут у тебе на порозі?

— Це буде нескладно. Двері цієї кімнати виходять на сходи, що ведуть на задвірок. Але що, заради Бога, трапилося, Генрі?

— Не хвилюйся, — відказав Берлінґейм. — Це цікава історія, і я тобі її скоро розповім. Він прямує сюди?

— Зажди — він якраз навпроти нас. Так, так… Нє, стривай, ось він вітається з іншим викладачем — старим Бейлі, латиністом. Тепер він рушив далі.

Берлінґейм підійшов до вікна, і вони вже вдвох спостерігали, як ця велика людина продовжила свій шлях вулицею.

— Ну ж бо, Генрі, годі зволікати, — промовив Ебенезер. — Розповідай негайно, що за таємниця криється за цією грою в піжмурки і чому ти так жахливо квапливо залишив нас три року тому. Я згораю від нетерпіння!

— Авжеж, авжеж, розповім, — відповів Берлінґейм, — щойно ти вдягнешся, ми підемо щось перехопимо і чогось вип'ємо, а потому ти розповіси мені все про себе. Адже не я один маю давати пояснення.

— Як? Невже тобі відомо про мою невдачу на іспитах?

— Атож, от я і приїхав, щоб побачити, що тут до чого, а можливо, й дати тобі різок, щоб навести на розум.

— Але звідки тобі це відомо? Я ж нікому, опріч Анни, про це не казав.

— Стривай, присягаюся, ти ще все дізнаєшся. Та ні слова, покіль не побачу перед собою міх із вином і сідло баранця. Радість від зустрічі, друже, хай не призводить до зміни цінностей — ну ж бо, ходім!

— Благослови тебе Боже, Генрі, ти як той грек з «Іліади», — сказав Ебенезер і почав вдягатися.

Вони попростували до найближчого трактиру, де за кухлем пива Ебенезер як міг пояснив причину власної невдачі в коледжі та свою подальшу нерішучість.

— Уся суть у тому, — підсумував він, — що у важливих питаннях я ніяк не можу на щось зважитися. Їй-бо, Генрі, як мені була потрібна твоя порада! Від яких страждань ти міг би мене врятувати!

— Е, ні, — запротестував Берлінґейм. — Ти добре знаєш, як я тебе люблю, Ебене, і твої негаразди я сприймаю як свої. Але поради, запевняю, кепські ліки від твоєї хвороби, і на те є дві причини: по-перше, логіка твого скрутного становища така, що тобі все одно рано чи пізно доведеться обирати, і запропонуй я тобі поїхати зі мною разом до Лондона, ти все одно мусиш вирішувати, приймати мою пораду чи ні; і якщо я пораджу тобі скористатися з першої моєї поради, тобі доведеться знову вирішувати, чи приймати другу — і так до безконечності, це ні до чого не призведе. По-друге, навіть якщо ти приймеш рішення дотримуватися моїх порад, то це аж ніяк не вилікує тебе, бо це лише милиці, щоб обіпертися. Мета ж полягає у тому, щоб ти твердо стояв на власних ногах, а не на чужих. Це серйозна річ, Ебене, і мене це вкрай турбує. А якої ж бо думки ти сам щодо своєї невдачі?

— Мушу визнати, що не маю жодної, — сказав Ебенезер. — Хоч і уявляю, що цих думок може бути чимало.

— А ця нерішучість: сам-то ти що відчуваєш?