Баришник дур-зіллям

— От дідько! — вигукнув Ендрю. — Та я у твоєму віці скоріше підняв би келих за те, що спекався його, аніж став здіймати такий лемент! Хлопець зробив свою справу, і я звільнив його, та й квит! Якщо він вважив за належне одразу ж і виїхати, то це його справа. Маю сказати, що це більш гідне чоловіка, аніж увесь цей галас і плач!

Ебенезер негайно вирушив до флігеля. Майже все там було точнісінько так само, як і раніше: на робочому столі лежала напівпрепарована жаба, припнута до букової дошки, на письмовому столі — розгорнуті книги та папери, а на припічку навіть стояв напівповний чайник. Але Берлінґейма і справді ніде не було. Поки Ебенезер недовірливо роздивлявся навкруги, до нього, утираючи очі, підійшла Анна.

— Любий Генрі! — заголосив Ебенезер, і в очах його забриніли сльози. — Це як грім серед ясного неба! І що ми тепер робитимемо без нього?

Анна нічого не відповіла, підбігла до брата й обійняла його.

З цієї чи іншої причини, коли по якімсь недовгім часі, попрощавшись з батьком та Анною, Ебенезер облаштувався в Коледжі святої Маґдалени в Кембриджі, він виявився поганим студентом. Він ішов до книгозбірні, щоб узяти Ньютонові лекції «De Motu Corpurum»[11], а натомість проводив чотири години за читанням «Історії піратів» Есквемеліна або якогось латинського бестіарію. Він брав мало участі у студентських витівках, не цікавився спортом, мало з ким товаришував і, по суті, залишився майже непомітним для викладачів.

Саме на другому році навчання, хоч він тоді цього і не усвідомлював, його вкусив ґедзь поетичної музи. Звісно, що тоді він себе поетом не мислив, але, слухаючи на лекціях, як викладачі вправно й детально критикують, скажімо, філософський матеріалізм, він, траплялося, залишав лекційну залу, маючи у своєму зошиті лише один-єдиний запис, на кшталт:

Є тіло й Дух, Платон казав;
А Томас Гоббс лиш перше знав.
Ось Том в Аду, й Душа горить:
А БОГ: «Без тіла ж не болить».

або

Честь, Істина й так далі
Все наш Lumen Naturalis[12].

Як і можна було очікувати, що більше ця пристрасть ним оволодівала, то більше страждало навчання. Зрештою історія в його голові звелася лише до предмета, звідкіля можна було запозичувати метафори. Від філософів своєї доби — Бекона, Гоббса, Декарта, Спінози, Ляйбніца, Лока — він почерпнув небагацько; від науковців — Кеплера, Ґалілея, Ньютона — ще менше; від теологів — лорда Герберта, Кедворта, Мора, Сміта, Ґленвілла — геть нічого. Проте «Утрачений рай» він знав від краю до краю, а «Гудібраса»[13] — від початку до кінця. Наприкінці третього року навчання він, на свою біду, провалив декілька іспитів, тож мусив розуміти, що найближчим часом повинен буде залишити Кембридж. Але що ж його робити далі? Сама думка про те, що йому доведеться повернутися до Сент-Джайлза та розповісти все своєму грізному батечку, була для нього нестерпною, від'їзд його мав би бути непомітним, він має просто зникнути з очей і шукати щастя на білому світі. Але як це зробити?

Й отут, коли він зіткнувся з цим питанням, глибинні наслідки такої привабливої педагогіки Берлінґейма вийшли на яв: фантазія Ебенезера розпалялася щоразу, щойно йому доводилося стикатися, на сторінках книжок або в житті, з особистостями, які майстерно та зі знанням справи могли робити що завгодно: досвідчені сокольничі й науковці, муляри та сажотруси, проститутки, адмірали, кишенькові злодії, парусники, аптекарі та гармаші — усі в нього викликали однакове щире захоплення.