Баришник дур-зіллям

— Отож ще змалечку, — провадив далі Берлінґейм, — моєю єдиною метою було вирушити в плавання, як капітан Салмон. Кораблі були моїми єдиними іграшками, а моряки — єдиними товаришами в моїх дитячих розвагах. Коли мені виповнилося тринадцять років, капітан узяв мене юнгою на свій корабель, що належав Вест-Індській компанії, і морське життя мене так полонило, що я серцем і душею цілком поринув у навчання. І перш ніж ми встигли досягти Барбадосу, я спритно разом з найкращими моряками видирався на щогли, міг запросто прибрати лісель і просмолити стоячий такелаж, а зі швайкою вправлявся не гірше від решти. Ебене, Ебене, що то за життя для хлопця! — в мене й зараз мурашки по спині, як згадаю! Я засмаг, мов кавове зерно, і був жвавий, як мавпа. І перш ніж мій голос почав ламатись і певні частини тіла повністю вкрились волоссям — у віці, коли у більшості хлопчаків ще не обсохло на вустах материнське молоко і вони ще тільки мріють про подорож до сусіднього графства, — я вже пірнав біля берегів Багамських островів у пошуках морських губок і бився з піратами у затоці Парія. І крім того, захистивши з ножем в руці свою цноту в сутичці на баку зі старим ласощохлистом з острова Мен, який запропонував мені за неї цілих два фунти, я проплив цілу милю у воді, що кишіла акулами, коли ми стояли біля берегів Кюрасао, щоб процвиндрити її однієї серпневої ночі на пляжі з дівчинкою-мулаткою. Їй, певно, й тринадцяти ще не було, Ебене, — напівголландка, напівіндіянка, вона була гнучка, швидка і сором'язлива, як восьмимісячне лоша. Але діставши від мене латунну прозірну трубу, яка їй так припала до смаку під час нашої зустрічі вранці в її селищі, вона, сміючись, миттєво задерла свої спідниці, і я позбавив її цноти в гайку під помаранчевими деревами. Мені не було тоді ще й п'ятнадцяти років.

— Святий Боже!

— Жодна людина не була закохана в своє ремесло так, як я, — продовжував Берлінґейм. — Але й жоден не працював до знемоги так, як я. Капітан у мені душі не чув, і я, гадаю, швидко просунувся б по службі.

— Але стривай-но, Генрі, чом ти стверджуєш, що страждаєш на мою неміч? У твоїй історії я не бачу нічого, окрім цілеспрямованості та заповзятості, і, аби мати бодай половину того, я б дав відтяти собі вухо.

Берлінґейм посміхнувся та допив з кухля рештки пива.

— Непостійність, мій друже, непостійність. Та ж сама цілеспрямованість, яка піднесла мене над іншими хлопами на кораблі, призвела до краху моєї морської кар'єри.

— Як так могло статися?

— Усього я здійснив п'ять подорожей, — сказав Берлінґейм. — Під час п'ятої, тої самої, коли я втратив свою цноту, ми потрапили в повний штиль у «кінських широтах»[14] неподалік Канарських островів, і суто випадково, шукаючи, чим себе зайняти, серед речей своїх товаришів я натрапив на примірник «Дон Кіхота» у перекладі Мотто; решту дня я провів за книжкою, бо хоч матінка Мелісса і навчила мене читати та писати, це була перша справжня художня книжка, яку я прочитав. Я був у такому захваті від великого Ламанчця та його вірного джури, що геть втратив лік часу, тож мені добряче дісталося на горіхи від капітана Салмона, коли я спізнився до кока.

З того дня я вже був не моряк, а учень. Я прочитав геть усі книжки, які потрапив знайти на кораблі, а в портах, куди ми заходили, аби здобути бодай які-небудь книжки, я міняв свою вдягачку, закладав свою майбутню платню, аби купити книжки, байдуже про що, а коли не міг придбати нові, перечитував знов і знов старі. Усе інше мене вже не цікавило, будь-яку роботу, до якої мене примушували, я виконував поспіхом абияк. Я почав ховатись у відсіку, де зберігався такелаж, або в комірчині під ахтерпіком, де мене не турбували і я міг спокійно читати якусь годину, поки мене не знайдуть. Нарешті капітан Салмон не витримав: він наказав своєму помічникові зібрати докупи геть усі книжки, що були на кораблі, окрім карт, лоцій і суднового журналу, і викинути їх за облавок акулам неподалік Порт-о-Пренса. Потім він велів всипати мені таких різок, що мій бідолашний задок пік ще тижнів зо два, і заборонив мені читати бодай сторінку на борту його корабля. Це настільки обурило та засмутило мене, що в наступному порту (так сталося, що це був Ліверпуль) я втік з корабля і назавжди полишив кар'єру моряка та свого благодійника, так і не попрощавшись і не подякувавши людям, які вдягали та годували мене з пелюшок.