Баришник дур-зіллям

Чи ж варто казати, що бідний філософ просто шаленів? Ця пристрасть набула над ним такої влади, що ні про що інше він і думати не міг, і він так мною захопився, що, коли я зробив йому ласку і дозволив деякі дрібнички, яких він, як мені уже було відомо, віддавна прагнув, але на які ледве міг сподіватися, то він витратив майже всі свої скромні заощадження на те, щоб одягнути мене, мов графського синка, і зарахував мене до Коледжу святої Трійці.

Тут Берлінґейм запалив ще одну люльку і, зітхнувши, поринув у спогади.

— Я був, гадаю, на свій вік напрочуд начитаним хлопцем. За два роки життя у Мора я опанував латину, греку й іврит. Прочитав усього Платона, Цицерона, Плотіна, безліч інших древніх авторів і принаймні переглянув, якщо не прочитав, більшість класичних робіт з натурфілософії. Мій благодійник не приховував, що хотів би, щоб згодом з мене вийшов такий же видатний філософ, як Герберт з Чербері, Джон Сміт, або ж як і він сам — і хтозна, що могло б вийти з мене, якби обставини склалися щасливіше? Але, на жаль, Ебене, та ж безвстидність, завдяки якій я досяг своєї мети, виявилась і моєю згубою. Це було доволі поетично.

— І що ж трапилося? Розказуй!

— Я не дуже добре знався на математиці, — сказав Берлінґейм, — тож з цієї причини я докладав багато зусиль, щоб опанувати цей предмет і намагався якомога більше часу проводити в товаристві математиків, особливо блискучого молодого чоловіка, який лише двома роками раніше, у 1669-му, замість Барроу посів місце лукасівського професора математики[17], що його він посідає і донині…

— Ньютон!

— Так, незрівнянний Ісаак! Йому було тоді років двадцять дев'ять чи тридцять, стільки ж, скільки зараз і мені. Це був худорлявий чоловік, з обличчям, схожим на морду породистого скакуна, дужий, вельми енергійний і схильний до змін настрою; був він зарозумілий, що часто трапляється з дуже талановитими людьми, але в побуті — дуже сором'язливий, і владні риси його характеру рідко коли виявлялись. Він міг бути безжальним до теорій інших науковців, проте сам, коли його критикували, був вельми вразливий. Він так сумнівався у власних здібностях, що дуже неохоче дозволяв друкувати деякі зі своїх відкриттів, однак був таким марнославним і ревнивим до чужої слави, що найменший натяк на те, що його хтось випередив, доводив його просто до сказу. Неймовірний чоловік, блискучий талант!

— Їй-бо, мене аж ляк бере! — сказав Ебенезер.

— Тож знай, що тоді Мор і Ньютон дуже вже не любили одне одного, а причиною їхньої ворожнечі був французький філософ Ренатус Декарт.

— Декарт? А як так сталося?

— Не знаю, наскільки уважно ти слухав своїх викладачів, — сказав Берлінґейм, — але, можливо, тобі відомо, що всі ці прихильники Платона з Коледжу Христа та Коледжу Еммануїла схильні були співати осанну Декарту, оскільки той з пишнотою та бучністю підніс свої успіхи в математиці та дав своє пояснення руху небесних тіл, не кажи ти Галілей! Але, на відміну від Тома Гоббса, він наполягає на тому, що Бог і душа насправді існують, чим тішить їх несказанно. Тим паче, що всі вони протестанти: і оце його піднесене мало не до небес заперечення знань свого часу, чим Ренатус так вихваляється у своїх «Міркуваннях про метод», це самокопирсання під час виголошення його аксіом — хіба ж це не є першою засадою протестантизму? Ось чому в Кембриджі й викладають його систему, і тому Мор разом з іншими так цінував його і буквально молився на нього, неначе на якогось новоявленого святого. А скажи-но мені, Ебене, яким чином, на твою думку, планети рухаються своїм шляхом?

— Отже, так, — почав Ебенезер, — Всесвіт заповнено маленькими часточками, які рухаються у вихорі й кожна з яких обертається навколо зірки. І саме вони, ледь відчутні поштовхи та зіткнення цих часточок у нашій сонячній системі, примушують планети рухатись по своїх орбітах, чи не так?

— Принаймні так стверджує Декарт, — усміхнувся Берлінґейм. — Може, ти часом щось пригадуєш і про природу світла?

— Якщо я не помиляюся, — відповів Ебенезер, — це один з проявів руху цих вихорів — результат тиску в них внутрішніх і зовнішніх сил. Як наслідок цього тиску, небесний вогонь передається крізь простір від вихору до вихору, що й призводить до руху маленьких кулеподібних часток світла…

— Які Ренатус люб'язно саме для цього випадку й вигадав, — перервав його Берлінґейм. — Окрім цього, він приписує цим кулеподібним часточкам прямолінійний та обертальний рух. Якщо ці часточки, рухаючись прямолінійно, вдаряються об нашу сітківку, ми бачимо біле світло, а якщо задіяні обидва рухи, ми бачимо якийсь колір. І так, наче це пояснення ще недостатньо чарівне — mirabile dictu![18] — коли обертальний рух переважає прямолінійний, ми бачимо синій колір, якщо навпаки — бачимо червоний, а якщо їхній вплив тотожний — тоді жовтий. Яка фантастична маячня!

— Ти хочеш сказати, що це неправда? Мушу визнати, Генрі, для мене це звучить доволі переконливо. Зрештою, це пояснення містить у собі щось поетичне, і, крім того, воно ще й доволі вишукане.