Баришник дур-зіллям

— І вимагати за це значно більшу платню, — відповів Берлінґейм, — бо ж то невеликий клопіт навчати того, що знаєш, а от вчити того, чого сам не знаєш, вимагає певних зусиль. Обирай будь-який предмет, який хотів би опанувати, й проголошуй, що ти в цьому професор.

Ебенезер похитав головою.

— Це неможливо. Мене цікавить у цьому світі геть усе, але я ніколи не міг обрати щось одне.

— Гаразд, тоді я проголошую тебе Професором Світоустрою, і під цим званням ми і будемо привертати увагу до тебе та пропонувати твої послуги. І чого б не зажадали вивчати твої студенти, ти будеш їх цього навчати.

— Ти жартуєш, Генрі!

— Якщо це й жарт, — відповів Берлінґейм, — то дуже вдалий. Присягаю, що саме цим упродовж останніх трьох років я і наповнював своє черево. Їй же бо, і чого я тільки не навчав! Найкраще в цьому те, що ти завжди будеш когось чогось навчати — байдуже, кого і чого. Це не так уже й складно.

Не має значення, якої думки був Ебенезер щодо цієї пропозиції, адже достатньо коштів, щоб відмовитись від неї, у нього не було. Прибувши до Лондона, він в'їхав до помешкання Берлінґейма біля річки, де й оселився з ним на рівних правах. За кілька днів Берлінґейм привів йому першого клієнта — телепня — сина кравця з Кратчед Фраярс, але, на щастя, найскладнішим з усього того, що він хотів опанувати, виявилась грамота — отак наступні кілька місяців Ебенезер заробляв собі на прожиток ремеслом учителя. Він працював шість чи сім годин на добу в себе вдома або ж ішов до своїх учнів, більшість свого часу поза тим несамовито займаючись, готуючись до уроків, які мав давати наступного дня. А своє дозвілля, якщо й лишався на те час, він проводив у тавернах і кав’ярнях у вузькому колі Берлінґеймових приятелів, більшість з яких були поетами і нічим іншим не займалася. Вражений тим, наскільки певні вони були щодо своїх талантів, він також декілька разів спробував було писати вірші, але щоразу, починаючи, кидав на півдорозі, оскільки не мав про що писати.

Околясом, завдяки міс Бромлі, учениці Берлінґейма, він домігся того, що йому таки вдалося налагодити листування із сестрою, і за два місяці Анна все ж спромоглася відвідати їх у Лондоні під виглядом провідин хворої тітки — старої діви, яка жила поблизу Леденголлу. Близнюки, як можна було очікувати, нетямилися від радощів, побачивши одне одного. І хоч одразу розмова не дуже-то й в'язалась, причиною чого було те, що вони не бачилися три роки відтоді, як Ебенезер полишив Сент-Джайлз, проте кожен зберіг у своєму серці найніжніші почуття та повагу до іншого. Анна також, хоч і стримано, як того й вимагає пристойність, висловила задоволення, що знову зустрілася з Берлінґеймом. Вона дещо змінилася, відколи Ебенезер востаннє її бачив: каштанове волосся сестри дещо позбулося свого блиску, а обличчя, і досі так само гарне, втратило свою дитячість і було худішим, ніж він його пам'ятав.

— Моя дорога Анно! — сказав він учетверте чи вже вп'яте. — Як добре знову чути твій голос! Скажи мені, як там поживає наш батько? Із ним усе гаразд?

Анна заперечно похитала головою.

— Боюся, що він на шляху до Бедламу або доведе мене до цього. Це все через твоє зникнення, Ебене. Це водночас і розлютило, і настрахало його. Він не знає, що було причиною цього, і вагається, чи слід йому прочесати все королівство в пошуках тебе, чи відректися від тебе. По десять разів на день він випитує у мене, чи відомо мені що-небудь про твоє місцезнаходження, або ж лає мене та ремствує, що я від нього щось приховую. Він почав ставитися до мене з великою підозрою і разом з тим іноді так жалісно випитує у мене про тебе, що це доводить мене просто до сліз. Він вельми постарів за ці останні кілька тижнів, і хоч він так само лютує і гнівається, як і раніш, але колишнього запалу вже не має, і це потроху висотує з нього сили.

— О Господи, як боляче мені це чути!

— І мені, — сказав Берлінґейм, — бо хоч старий Ендрю і не любив мене, проте нічого лихого я йому не зичу.

— Я так гадаю, — сказала Анна, звертаючись до Ебенезера, — що тобі таки слід докласти зусиль, щоб нарешті опанувати якусь професію і, щойно ти отримаєш місце, написати батьку про це. Він хоч і спрямує на тебе потік лайки, проте йому полегшає на душі від того, що з тобою все гаразд і що ти непогано влаштувався.

— Та й мені б стало легше, коли б я знав, що йому полегшало, — сказав Ебенезер.

— Далебі, та ж мова йде про твоє власне життя! — нетерпляче вигукнув Берлінґейм. — До біса цю синівську любов, мені боляче дивитися, як ця пихата шельма, нагнавши благоговійного страху, підбила вас під себе!

— Генрі, — з докором в голосі сказала Анна.

— Вибач мені, — сказав Берлінґейм. — Я не хотів образити. Але ж поглянь-но, Анно, страждає не тільки здоров'я Ендрю. Ти змарніла, схудла та занепала духом. Тобі також слід було б покинути Сент-Джайлз та приїхати до Лондона як компаньйонка тітки або щось на кшталт цього.