Баришник дур-зіллям

— Тож знову: хвала Небесам, що я його позбавлений, — сказав Берлінґейм. — Я вільний і нічим не обтяжений.

— Воістину, Генрі, — спересердя мовила Анна, — і хтозна, чи ж добре це, чи погано.

Коли ж настав час вирушати, Ебенезер запитав:

— Коли ж ми знову побачимося, Генрі? Мені боляче з тобою розлучатися, і я дуже за тобою сумуватиму.

Берлінґейм лише знизав плечима і сказав:

— Залишайся, як тобі так боляче.

— Я буду приїздити якомога частіше.

— Ні, не тре', а то ще наразишся на батьків гнів. Окрім того, я, може, й сам поїду.

— Поїдеш? — запитала Анна дещо стривожено. — Куди поїдеш, Генрі?

Він знову знизав плечима.

— Тут мене ніщо не тримає. Усі учні геть до одного мені однаковісінько байдужі, потрібні, аби згаяти час, поки щось інше мене не захопить.

Ніяково попрощавшись, відчуваючи в настрої друга гіркоту і розчарування, Ебенезер та Анна винайняли екіпаж, який мав привезти їх до Сент-Джайлза. Ця маленька подорож хоч і відбулася без особливих подій, проте потішила їх обох. І попри те що Анна через поведінку Берлінґейма була така схвильована, що в неї час від часу на очах виступали сльози, а Ебенезер з кожною милею, що наближала їх до дому, дедалі більше виказував занепокоєння від перспективи малоприємної зустрічі з батьком, це була перша за тривалий час нагода для близнюків порозмовляти на самоті. Коли вони нарешті прибули до маєтку Куків, то були вельми стурбовані, взнавши, що Ендрю третього дня стало так зле, що за наказом лікаря його вклали до ліжка і тепер його, як тяжкохворого, доглядала ключниця, місіс Твіґґ.

— Боже милостивий! — вигукнула Анна. — А я весь цей час була в Лондоні!

— У тому немає твоєї провини, — сказала місіс Твіґґ. — Він наказав нам не посилати по тебе. Але, я певна, йому піде на користь побачити тебе.

— Я теж піду, — заявив Ебенезер.

— Ні, не зараз, — сказала Анна. — Дозволь мені довідатися, у якому він стані і як ця новина на нього вплине. Краще було б підготувати його, як ти гадаєш?

Ебенезер дещо знехотя погодився, бо ж боявся, що рішучість може його зрадити, якщо занадто довго відкладати цю зустріч. Втім, того ж таки дня лікар, який опікувався Ендрю, відвідав маєток і, довідавшись про стан хворого та запевнивши Ебенезера, що батько надто слабкий, щоб дати волю гніву, взяв на себе обов'язок якомога обережніше доповісти Ендрю про те, що його син повернувся.

— Він воліє негайно тебе бачити, — сказав він Ебенезеру одразу після того.

— Він дуже розлючений? — запитав Ебенезер.

— Здається, ні. Повернення твоєї сестри трохи підняло йому настрій, та й я нагадав йому історію про блудного сина.

Ебенезер піднявся до опочивальні свого батька, кімнати, у яку він заходив не більш ніж тричі за все своє життя. Тіло, яке він уздрів, могло належати будь-кому, тільки не батьку, якого він так боявся: без перуки, худий у своєму ліжку — йому можна було б дати років сімдесят замість п'ятдесяти; щоки його позападали, очі зблякли, волосся посивіло, а голос його жалісливо тремтів. Щойно Ебенезер його побачив, як одразу забув ту невеличку, підготовану ним промову, щоб попросити пробачення. Сльози навернулися йому на очі, і він став навколішки поруч із ліжком.

— Встань, синку, встань, — сказав Ендрю і зітхнув, — дай-но я подивлюся на тебе. Присягаюся, от добре, що я знову тебе бачу.

— Невже ви не гніваєтеся? — запитав, затинаючись, Ебенезер. — Моя поведінка на це заслуговує.

— Далебі, немає в мене вже того запалу. Хай там як, але ти — мій син, до того ж мій єдиний син, і якщо мені й хотілося б мати кращого сина, то й ти міг би бажати собі кращого отця. Не така вже це й проста справа — бути добрим батьком.

— Я перед вами в боргу і маю вам багато чого пояснити.

— Вважай, що твій борг скасовано, — сказав Ендрю, — бо й для цього у мене також уже немає сил. Недоладній дитині личить каятися, а недоладному батьку годиться пробачити, тож покладімо цьому край. Стривай-но лишень, мені чимало треба тобі розповісти, а я ледве дихаю. Отамо на столі лежить документ, який я нашвидкуруч склав учора, коли світ здавався дещо похмурішим, ніж сьогодні. Якщо твоя ласка, принеси-но його сюди.

Ебенезер вчинив, як було велено.

— Отепер, — сказав батько, тримаючи папір на віддалі від Ебезенера, — перш ніж я покажу його тобі, скажи по правді, чи готовий ти припинити пурхати з місця на місце та почати нести свій жереб, як воно і личить чоловікові? Якщо ні, то можеш покласти це там, де взяв.

— Я зроблю все, що ви забажаєте, пане, — стримано сказав Ебенезер.

— Бігме, на це було б годі уповати! Місіс Твіґґ частенько казала, що англійським немовлятам не варт давати французької цицьки, і пояснює твою безпутню вдачу впливом французького молока на англійську кров. Проте я завжди сподівався, та й зараз маю надію, що рано чи пізно все ж побачу, що ти таки став мужчиною, одним словом, Ебен-Езером[21] нашого дому.

— Даруйте, пане! Маю визнати, я щось геть не збагну вас із цим французьким молоком та Ебенезерами. Мати ж моя не була француженкою?