Баришник дур-зіллям

— Ні, ні. Англійцями був ти зачатий, англійцем ти й народився, у цьому можеш бути певен. А, хай йому грець, до дідька того лікаря! Принеси-но мені люльку, хлопче, та сядь. Я повідаю тобі твою історію геть до цяти та поговоримо про справу, яка мене непокоїть над усе.

— Може, це буде не дуже розважливо — так виснажувати себе? — поцікавився Ебенезер.

— Невже? — насмішкувато спитав Ендрю. — Бо ж за цією логікою, то й жити — глупство. Ні, уже в могилі вдосталь відпочину.

Він підвівся трохи в ліжку, прийняв від Ебенезера люльку і, кілька разів із задоволенням затягнувшись димом, почав свою розповідь.

— Це трапилося влітку 1665 року, — сказав він. — Я зустрівся з Енн Боєр з Бессінґсгоу, твоєю матір'ю, та одружився з нею, коли приїхав до Лондона з Меріленду, щоб владнати деякі справи з купцем Пітером Паґґеном, який мешкає неподалік від Бейнард Касл. Залицяння тривало недовго, і, тікаючи від великої моровиці, ми сіли на бриг «Міцний», що відпливав до Меріленду з вантажем мануфактури та залізного краму. Того ж таки дня, щойно ми полишили мис Лізард, як потрапили в шторм, а решту дороги від острова Флореш до Віргінських мисів[22] дув сильний супутній вітер, чотирнадцять тижнів гойдало нас на хвилях, поки нарешті в грудні ми не зійшли на берег у Сент-Мері-Сіті, коли вже йшов третій місяць відтоді, як бідолашна Енн зайшла у тяж! Це було геть недоречно, адже, як тобі має бути відомо, кожен прибулець на плантації має певний час звикати до підсоння, загартуватися, і це може тривати декілька тижнів, там і стійкіші люди, бувало, не витримували. А вона ж була лише слабкою і тендітною жінкою, їй годилось би бути в приміряльні у швальні, а не в твіндеку! Тож і тижня ми не пробули в Сент-Мері, як застуда, яку вона підхопила ще на кораблі, перейшла в жахливу пропасницю. Негайно переправивши Енн через затоку, я привіз її до Молдену, і покої молодої перетворилися на кімнату для хворої — там вона, знесилена, у лихоманці, знемагала весь час своєї вагітності.

Ебенезер слухав і був неабияк схвильований, але не знав, що на це й сказати. Батько знову затягнувся димом.

— Усі, хто був у домі, — провадив він далі, — та і я також, очікували, що в Енн буде викидень або ж немовля народиться мертвим — така вона була слабка здоров'ям. Втім, про всяк випадок я вирішив подбати про мамку, бо ж знав напевне, що вигодувати дитину бідолашна Енн не зможе. Так трапилося, що одного лютневого дня я стояв біля пришибу корабельні; там, де тепер Кембридж, ведучи перемовини з плантаторами, коли раптом почув за спиною сильний сплеск у річці. Я озирнувся й побачив, як голова якоїсь дівчини йде під лід.

— Боже милосердний!

— Я, попри свою руку, був досить непоганий плавець за тих часів, та й до того ж ніхто, крім мене, не виявив бажання стрибати в цю льодяну купель, тож я, як стій, в перуці й в одязі стрибнув слідом за нею та тримав її на плаву, поки нас обох звідти не витягли. І ти думаєш, що за всі мої клопоти мені хоч подякували? Ця дівка, ледь оговтавшись, почала нарікати на своє спасіння та поносити мене за те, що я не дозволив їй втопитися. Це нас дуже здивувало, оскільки вона була доволі гарненькою, років шістнадцяти чи сімнадцяти, не більше.

— Як можна бажати покласти край тому, що ти ледь почала? — запитав я її. — Чимало щасливих історій мали поганий початок.

— Хіба не все одно? — відповіла вона. — Втім, мені немає за що вам дякувати; врятувавши мене від швидкої смерті потопельниці, ви прирекли мене на повільну смерть від холоду або ж на ще повільнішу від голоду.

Я б ще й далі розпитував її про причини, але раптом укмітив те, на що одразу не звернув увагу — а саме, що хоч обличчя її та руки були гострими та худорлявими, її черево було досить пухкеньким.

— A-а, тепер я збагнув, — сказав я. — Напевно, хазяїн послав тебе до сушарки взнати, чи визрів тютюн, щоб складати його до діжок, а якийсь наймит узяв і затяг тебе до комори?

Я сказав це лишень для того, щоб її подражнити, оскільки з огляду на її пошарпану вдягачку та на те, що вона була ще та замазура, я здогадався, що то колишня служниця. Вона не відповіла, похитала головою та ще дужче заплакала.

— Ну, гаразд, — сказав я, — тоді як не наймит, то, певно, вже сам хазяїн, і якщо то була не комора, то тоді комірчина чи корівник. Присягаю, такий живіт, як у тебе, у церкві не склепаєш! А тепер, закладаюсь, плантатор не бажає збирати врожай.