Баришник дур-зіллям

— Так, — сказав Ендрю. — Обмова — полова: вітер її рознесе, але й очі засипле. Чим є чоловік в очах Господа Бога, то мало що значить у світі людей. Зваживши на все це, я вирішив її відпустити. Але ж я у жодному разі не міг дозволити, щоб вона знову постала перед вибором — смерть чи розпуста, тож для мене стало приємною несподіванкою, коли одного дня на тому самому місці, де я здибався з Роксаною, до мене підійшов чоловік, який назвався її дядьком, і вкрай стурбовано спитав мене про свою небогу.

— Сподіваюся, що цей чоловік на той час нарешті угамував свій гнів.

— Так воно й було, — сказав Ендрю, — тепер будь-яка згадка про той поганий вчинок доводила його до сліз, і коли я розповів йому, у яку скруту потрапила Роксана, та про смерть її доньки, він мало на рвав на собі волосся з розпуки й каяття. Його вдячність за те, що я врятував її та подбав про неї, не мала меж, і він, вчинивши так жорстоко, пообіцяв спокутувати свою провину та благав мене вмовити Роксану повернутися додому. Я нагадав, що саме його необачна поведінка щодо залицяльників племінниці й призвела до її падіння. Він відповів, що дуже далекий від того, щоб уперто триматися своєї нерозважливої поведінки і що саме зараз має на оці для неї чудову партію в особі одного заможного чоловіка, який мешкає по сусідству і який завше був до неї привітний.

Можеш уявити собі, як здивувалася Роксана, коли про все це взнала. Їй було приємно чути, що дядько змінив свій гнів на милість, але розлучитися з тобою та Анною для неї було все одно що розлучитися з власними дітьми. Вона плакала і голосила, як то ведеться у жінок, коли в їхньому житті мають відбутися великі зміни, і благала мене взяти її з собою до Лондона, але мені здавалося, що зроблю кепську послугу нам обом, якщо дозволю нашим стосункам тривати й далі, надто тепер, коли її дядько мав для неї такого поважного жениха. Отак того самого дня, коли я віддав Роксані те, що належало їй згідно з умовами нашого договору, виказуючи тим, що її службі в мене настав кінець, її дядько приїхав до Молдену на тарантасі й забрав її із собою. Не минуло й двох тижнів, як і я востаннє попрощався з Молденом і назавжди залишив Меріленд. Не думай, що мені було легко це зробити: вкрай рідко трапляється, що Життя пропонує тобі недвозначний вибір. Присяй-богу, зазвичай воно складається так, що хай би який вибір ти зробив, він буде болісним! Гай-гай! Я так часто відхилявся від теми розмови та наговорив стільки зайвого, що майже геть знесилів! Ось, тримай, — сказав він, простягаючи Ебенезеру документ, який увесь той час вертів у руках і яким жестикулював упродовж усієї розповіді. — Прочитай це, а я поки дух переведу.

Ебенезер, сповнений цікавості, ніяково взяв папір, у якому між іншим прочитав таке:

Я, Ендрю Кук, джентльмен, парафіянин церкви Святого Джайлза, графство Міддлсекс, висловлюю свою останню волю та складаю сей Заповіт, згідно з яким… По-перше, я заповідаю моєму синові Ебенезерові Куку й Анні Кук, моїй доньці, право володіти й розпоряджатися… всією моєю землею, яка носить назву мис Кука і лежить у гирлі річки Чоптанк, що в окрузі Дорчестер у Меріленді… на рівних правах…

— Ти розумієш, хлопче? — із притиском у голосі запитав Ендрю. — Тямиш, про що я тобі товкмачу, чорт тебе забирай? Це мис Кука, мій дорогий Молден, де ви обоє з'явилися на світ божий і де нині покоїться ваша матір. Є ще ця садиба і дім на Пламтрі-стріт, але серце моє належить Молдену. Молден — мій улюбленець, який я звів у диких краях. Це твоя вітцівщина, Ебене, твоя спадщина; це частина великого світу, яка належить особисто тобі і яку ти повинен обробляти та дбати, щоб вона плодоносила. Це прекрасний спадок, Богом клянуся! «На рівних правах», але управляти маєтком — то чоловіча справа, а не жіноча. Для цього я породив тебе, ростив і навчав, і саме для цього й ти маєш, підперезавшися, чорт тебе забирай, стати до роботи, аби довести, що ти того вартий, і годі вже тобі туди-сюди смикатися!

Ебенезер зашарівся.

— Я усвідомлюю, що був недбалим, і можу лише одне сказати на свій захист: у Кембриджі мене згубило не власне тупоумство, а моя безпомічність і схильність збиватися на манівці. Якби ж то, заради Бога, поруч був наш добрий Генрі Берлінґейм, щоб скеровувати мене та підганяти!