Баришник дур-зіллям

Часто траплялося так, що він увесь ранок просиджував у затінку під грушею за будинком, награючи на блок-флейті, секрет гри на якій перейняв у Берлінґейма. Жодні ігри та розваги його не цікавили, й, окрім Анни, він навіть не бажав нікого бачити. Повітря, сповнене сонячного світла та пахощів конюшини, робило його непостійним. Траплялося навіть, що він так був сповнений цього почуття, що, здавалося, був ладен зомліти, якщо якимось побитом не звільниться від нього. Але коли він сідав писати вірші, то ніяк не міг розпочати: його уява ніяк не могла визначитися щодо метафор і думок, які він хоче висловити. Усі ці місяці, коли було тепло, він провів у стані своєрідного нервового збудження, яке тієї миті радше виводило його з рівноваги, ніж тішило, проте наприкінці кожного дня залишало в роті приємний присмак. Вечорами, аж поки не починало паморочитися в голові, він полюбляв спостерігати за зблисками метеорів у небі.

І знову ж таки, хоча він тоді цього й не знав, цей безтурботний час давав йому нагоду востаннє по-справжньому поспілкуватися з сестрою, адже спливе ще багато років, перш ніж він знову зможе це зробити. Але це спілкування здебільшого відбувалося без слів: вони якось втратили цю здатність до відвертої розмови. Про те, що без сумніву було для них найважливішим: про невдачу Ебенезера в університеті та його подорож, час якої неминуче наближався, про якийсь непевний зв'язок у минулому Анни з Берлінґеймом, її цілковиту ізольованість від нього зараз і брак зацікавленості в будь-яких залицяльниках — про все це вони взагалі не розмовляли. Але вони багато гуляли разом, й одного спекотного серпневого дня, коли вони присіли під платаном поблизу кам'янистого струмка, що протікав маєтком, Анна схопила його за правицю, притисла її до свого чола і декілька хвилин плакала. Ебенезер, як міг, намагався втішити її, не розпитуючи про причину цих сліз — він вирішив, що це якесь відчуття їхнього дорослішання смутить її. Це був лише двадцять другий рік їхнього життя, але Анна виглядала дещо старшою за брата.

Ендрю, владнавши, як йому здавалося, справи сина, потроху одужував, і до осені, схоже, знову чудово себе почував, хоча вже до кінця своїх днів виглядав старшим за свої роки. На початку листопада він заявив, що політична ситуація вже досить стабільна, щоб син міг спокійно їхати. За тиждень Ебенезер, попрощавшись з усіма домашніми, вирушив до Лондона.

Щойно винайнявши помешкання в пансіонаті на Паддінґ-Лейн, він одразу ж здійснив візит за адресою, де раніше мешкав Берлінґейм, щоб взнати, як поживає його друг. Але на превелике його розчарування, з'ясувалося, що кімнати вже винаймали інші мешканці: драпірувальник і його родина — і жодному із сусідів нічого не було відомо про теперішнє місцеперебування Берлінґейма. Того ж вечора, коли привезли та розіклали весь його крам, він вирушив до «Медальйону», сподіваючись знайти там якщо й не самого Берлінґейма, то принаймні деяких спільних приятелів, які могли б мати якісь вісті про нього.

Там він зустрів трьох приятелів з компанії, із якою його колись звів Берлінґейм. Першим був Бен Олівер, поет, здоровань і гладун з чорним кучерявим волоссям, достеменний розпусник, який, як то дехто стверджував, був буцімто жидом. Другим був Том Трент, хворобливий на вигляд коротун з Коледжу Христа і також поет: його послали вчитися, щоб висвятити на священника, але сама ця думка була йому настільки огидною, що він підчепив пранці від однієї хвойди, яку тримав у себе вдома зі зневаги до свого покликання, і його зрештою таки вигнали після того, як він заразив свого наставника та принаймні двох професорів, які встигли з ним заприятелювати. Відтоді він став виявляти чималу цікавість до релігії: окрім Данте та Мілтона, жоден з поетів йому не був до вподоби, жив він фактично дотримуючись целібату і напідпитку мав звичку викрикувати своїм басом стихи зі Святого Письма. Третій, Дік Меррівезер, попри своє прізвище, що означало «веселий настрій», був песимістом, що весь час розмірковував про самогубство, складаючи самі елегії, темою яких була його кончина. Однак, хоч вони і мали різні вдачі, усі троє чоловіків жили в одному будинку, і їх майже завжди можна було зустріти разом.

— Бігме, та це ж Ебен Кук, наш спудей, — вигукнув Бен, вгледівши його. — Випий з нами, друже, та повідай нам Істину!

— Ми думали, що ти помер, — сказав Дік.

Том Трент нічого не сказав: він завжди під час зустрічей і прощань залишався незворушним.

Ебенезер відповів на їхні привітання, випив з ними чарку і, пояснивши причини свого повернення до Лондона, спитав про Берлінґейма.

— Ми його вже сливе рік як не бачили, — сказав Бен. — Він залишив нас невдовзі після твого від'їзду, і я б сказав, що ви обоє зникли, затіявши якусь каверзу.

— Я, пригадую, чув, що він знов подався в море, — мовив Дік Меррівезер. — Тож скидається на те, що він уже на його дні, або ж плаває у череві кита.

— Стривай-но, — сказав Бен. — Я оце якраз подумав, хіба не Том мені казав, що він повернувсь назад до Коледжу святої Трійці, аби отримати нарешті свого бакалавра?