Баришник дур-зіллям

Ебенезер, звісно, декілька років спостерігав за нею, поки вона та його приятелі час від часу вдавалися до блуду, та з чужих розмов у кав'ярні довідавсь про неї з чималими подробицями такі речі, які його особиста розхлябаність не давала можливості взнати з власного досвіду. І коли він, вдаючи із себе мужнього чоловіка, взагалі про неї думав, то лише як про хвойду, яку, певно, було б приємно винайняти, якщо одного дня він таки збереться з духом, аби вона нарешті втаємничила його у цю містерію. Бо ж так трапилось, що хоча йому й було вже близько тридцяти, він досі залишався ліваком, з причин, про які йшлося у попередніх розділах, себто тому, що був ні се ні те: він міг уявити себе будь-яким чоловіком, який підступає до жінки — самовпевненим або боязким, зеленим невинним юнаком і вибіленим сивиною ласощохлистом з тремтливими руками — і подумки скласти ті промови, які годилося б виголосити кожному відповідно до обставин. Але через те, що він відчував себе кимось одним із них не більше, ніж кимось зовсім іншим, і захоплювався всіма, то коли йому траплялася така нагода, він ніяк не міг обрати, яку ж роль з-поміж усіх відомих йому варто грати, отож це завжди закінчувалося тим, що він втрачав цю нагоду, або, що відбувалося частіше, спантеличений, якщо не присоромлений, безславно відступав. Тож зазвичай жінки вже вдруге не звертали на нього уваги, і не тому, що він був непривабливий — він добре засвоїв, що багато хто з великих спокусників був обличчям не кращий від козла, а манерами не кращий від свині, — а тому, що жінка, зваживши на його незугарну зовнішність, більш ні на чому іншому вже не могла зупинити свій погляд.

І справді, він міг би залишитись незайманим аж до самої смерті — бо ж деяким природним потребам, зрештою, можна дати раду так чи інакше, і та ж сама вправна рука, яка записувала його куплети, не потребувала довгих вмовлянь, щоб стати його коханкою, — але цієї березневої ночі 1694 року його помітила Джоан Тоуст, і трапилось це так. Кавалери сиділи кружка у «Медальйоні», як це в них звичаєм велося, попиваючи вино, пліткуючи та вихваляючись тим, що їм вдалося полонити і музу, і менш вибагливих дівуль. Там були Дік Меррівезер, Том Трент та Бен Олівер, який вже добряче хильнув, Джонні Макевой з Джоан Тоуст у пошуках клієнта та безмовний Ебенезер.

— Гай-го, — зітхнув Дік, коли в розмові запала мовчанка. — І що б то було за життя у світі, де багатство йшло б услід за розумом, адже золото — найспокусливіша принада для наших милих зайченят, і тоді ми, піїти, були б усі найгрізнішими ловцями!

— Не треба було б ніякого золота, — відповів Бен, — якби Господь Бог наділив жінок хоча б краплею здатності подбати про свої інтереси. Що робить чоловіка великим коханцем, як не пристрасть і уява? І в кого, як не в поета, цього краму, пристрасті та уяви, вдосталь? Тож зрозуміло, що з усіх чоловіків поет як коханець є найжаданішим. Якщо його коханка прекрасна, то тоді саме його око матиме з цього найбільшу втіху, якщо ж ні, тоді саме його уява може найкраще приховати брак краси. Якщо вона йому не догодила і він невдовзі позбувся її, то вона принаймні певний час мала найліпшого коханця, якого тільки може мати жінка. А якщо вона припаде йому до смаку, то він, можливо, назавжди збереже її красу у віршах, де вже ані вік, ані віспа не зможуть її спотворити. І оскільки з огляду на це поетам слід віддавати перевагу над іншими чоловіками, то, либонь, найкращий поет був би найкращим коханцем. І якби-то жінки тямили, що для них насправді краще, то відшукати собі одного з них стало б справою їхнього життя, а вже знайшовши, вони б негайно з трепетом виклали б усі свої принади йому на коліна — ба ні, прямо на його письмовий стіл — і вмовляли б його з'явити ласку та зглянутись на них!

— Тож давай, уперед! — сказав Дік, звертаючись до Джоан Тоуст. — Бен таки правду каже, і це ти маєш заплатити мені дві гінеї цієї ночі! Далебі, якби я не був цього тижня бідний як церковна миша й мені не залишалося б так мало жити, ти б не купила так задешево своє безсмертя! Моя порада — хапайся за цю угоду, поки не пізно, бо ж поет — то недовгий гість на цій землі.

На що Джоан спокійно відповіла:

— Ще чого! Присягаюсь, що якби хто-небудь з вас міг складати вірші так само легко, як базікати, або ж злягатися так файно, як ви тут вихваляєтеся, то тоді ваші вірші були б у Лондоні в усіх на вустах, а ваші дупи в кожному ліжку! Але Балачками ситий не будеш, тож не бажаю усолоджувати ані свої вуха, ані свій задок з жодним із вас, а лише з моїм милим Джоном, який не пнеться весь із себе, як індик, і не хвастає, як курка, яка щойно знесла яйце, а береже слова для своїх пісень, а силу для ліжка.

— Отакої! — зааплодував Бен. — Влучно сказано!