Баришник дур-зіллям

— Якщо ти тільки чоловік і поет, Ебене Кук, — гримнула Джоан, схопившись на ноги та вигукуючи слова йому просто у вухо, — то ти негайно мусиш відповісти на виклик цієї шельми та викласти три монети і покінчити з цим. Будь же мужчиною та скажи що-небудь, а інакше я йду з Беном, а ти йди під три чорти!

Ебенезер ледь здригнувся і раптом різко підхопився, кліпаючи очима, немов прокинувшись щойно зі сну. Вид йому швидко мінився, і він, поперемінно то червоніючи, то біліючи, стояв із роззявленим ротом, намагаючись щось сказати.

— Сьогодні вранці батько прислав мені п'ять гіней, — пробелькотів він.

— Ти бовдур, — сказав Дік Меррівезер. — Вона просить лише три, а якби ти прокинувсь раніше, то це б тобі коштувало лише дві!

— Ну що, дві монети ще накинеш, Бене? — запитав Джон Макевой, який спокійно споглядав, як розгортаються події.

— Дідька лисого він накине! — відрізала Джоан. — Це що — торги, де збувають коней, а я — кобила, яка дістанеться тому, хто більше дасть? — Вона ніжно взяла Ебенезера за руку. — Ти маєш відповісти Бенові лише трьома гінеями, голубе мій, і більше ні слова. Час уже пізній, і мене вже нудить від цих сороміцьких жартів.

Ебенезер лупнув очима, глитнув і переступив з ноги на ногу.

— Я не можу зараз викласти їх тут, — сказав він. — У мене в гаманці тільки крона. — Він обвів шаленим поглядом усе навкруги. — Гроші в мене вдома — додав він, похитуючись із боку на бік, наче ось-ось був ладен зомліти. — Ходімо зі мною, і ти дістанеш їх усі.

— Еге! А хлопець не дурень, — сказав Том Трент, — видно, що не в тім'я битий.

— А хрест мене вбий! Ну чисто тобі жид! — погодився Дік Меррівезер.

— Краще синиця в руках, ніж журавель у небі, — засміявся Бен Олівер, побрязкуючи своїми трьома гінеями. — Це ж обман і шахрайство — спокусити чесну жінку і зганьбити її. Що скаже твій батечко, коли довідається про це? Ганьба, ганьба!

— Не звертай уваги на цього товстозадого, — сказала Джоан.

Ебенезера знову хитнуло в сторону, і дехто пирснув зо сміху.

— Я присягаюся вам… — почав було він.

— Ганьба! Ганьба! — вигукнув Бен ще раз, погрозливо хитаючи пальцем в його бік на превелику втіху всьому товариству.

Ебенезер спробував знову, але спромігся лише підняти руку і безсило її опустив.

— Тримайся від нього подалі! — попередив хтось стривожено. — А то він зараз знов закацубне!

— Ганьба! — заревів Бен.

Ебенезер ще якусь мить витріщався на Джоан, а потім нетвердою ходою швидко перетнув усю кімнату і вибіг геть із винарні.

7

Розмова між Ебенезером і шльондрою Джоан Тоуст та розповідь про Великого Самця «кровосісю»

Зазвичай після подібної халепи Ебенезер, зачинившись у своїй кімнаті, провів би декілька годин без руху, поринувши в роздуми. За старою звичкою (оскільки злі жарти подібного штибу в «Медальйоні» не були для нього новиною), трохи оговтавшись, він всідався за письмовий стіл та брав до рук люстерко. Витріщивши в нього свої баньки, він розглядав своє обличчя, що тільки під час подібної мани, яка находила на нього, і залишалося спокійним. Але цього разу, знову зустрівшись поглядом зі своїм vis-à-vis, вираз обличчя, яке він там спостерігав, аж ніяк не можна було назвати відсутнім; навпаки, там, де зазвичай він міг би подибати безтямний, вирлоокий погляд сови, його очі нині, здавалося, бачили безладну метушню ластівок навколо димаря; коли іншим разом у своїй голові він не почув би нічого іншого, окрім шелесту безмежного всесвіту, наче його макітра була викинутою на берег мушлею, то тепер обличчя пітніло, вкривалось плямами, а в голові марились уривки якихось сновидінь. Він роздивлявся вуха, яких торкалась рука Джоан Тоуст, немов цим міг знову викликати в них колишній трепет, і коли, зрештою, йому це не вдалося, він з тривогою усвідомив, що тепер вона тримає у своїх руках не вуха, а його серце.

— О, Господи! — вигукнув він. — І якби ж то я зміг відповісти на цей виклик як годиться!

Сповнений мужності звук власного голосу зупинив його. Крім того, це було вперше, коли він розмовляв сам із собою вголос, і йому від цього не було соромно.

— Якби ж то я мав ще один шанс, — зізнався він собі, — то я б уже не проминув такої нагоди! Господи, як же розбурхали мене ці очі! У який же жар кинуло мене від цих грудей!

Він знову взяв люстерко, скривив обличчя і запитав;

— Ну, і хто ж ти, друже мій дивак, тепер? Агов! Я бачу, в тобі нуртує кров, у твоїй душі неспокій! Джоан Тоуст мала б справу зі справжнім чоловіком, якби ж то тільки ця діваха зараз опинилась тут!

Йому спало на думку повернутися до «Медальйона», щоб розшукати її, у надії, що вона таки не піддалася на вмовляння Бена Олівера. Але зараз, так швидко після своєї втечі, йому не хотілося знову зустрітися зі своїми друзями, це по-перше, а по-друге…

— А хай буде проклята ця моя невинність! — вилаявся він, грюкнувши кулаком по чистих аркушах на письмовому столі. — І що мені відомо про такі речі? Ну, прийшла б вона до мене? Дідько! І що тоді?