Баришник дур-зіллям

Ебенезер вельми уважно слухав усю цю веселу суперечку і, можливо, таки долучився б до неї, якби з усього його великого гардеробу, в якому чого тільки не бракувало, знайшов би хоч якесь вбрання, яке було б до лиця у цьому випадку. Коли Джоан Тоуст торкнулася його, він відчув, як рука його затріпотіла, неначе її вдарив електричний розряд, і тієї ж миті Ебенезерові здалося, ніби в його душі щось здійнялось у відповідь на дотик. Хіба ж Бойл не довів, а Берлінґейм не вчив, що електричне притягання відбувається у вакуумі? Ось приклад того, як теорія Бойла спрацювала в порожньому поеті: зухвале дівчисько пробудило в ньому якесь дивне притягання, викресало іскру із вакууму його характеру, призвело до того, що всередині нього все почало враз горіти та гудіти.

Але чи призвело те, що в ньому раптом щось настовбурчилося, до того, що він нарешті себе кимось усвідомив? Якраз навпаки: він слухав, куди хилиться цей жарт, і чув, як Макевой запропонував парі, а все в ньому гуділо та горіло ще дужче: розум його шалено метався без упину, очмарілий, мов циган на ярмарку, і він ніяк не міг опанувати ситуацію. Усі його чуття нашорошилися, і він відчував, що нестримно наближається та мить, коли очі всіх присутніх будуть спрямовані на нього в очікуванні відповіді на запитання. Це очікування вкупі з тріпотінням, яке викликав дотик руки Джоан Тоуст, і напруженими пошуками тієї маски, вдягнувши яку, він міг би зустріти запитання, що поставило парі, — усе це разом призвело до того, що йому зробилося зле, щойно його вуха почули слова Бена: «Що скажеш, Ебенезере?» — і два його ока зустрілися з десятьма, які очікували на розв'язку.

Що сказати? Що сказати? Йому перехопило подих від надлишку альтернатив, але щойно він пробував вичавити із себе якусь одну, що, як стиснута надха, просилася нагору, як вага решти притискала її додолу. В очах, спрямованих на нього, виник подив, а усмішки стали розгубленими. Ебенезер збуряковів, але не від ніяковості, а від того тиску, що розпирав його зсередини.

— Що трапилося, друже? — Макевой.

— Скажи що-небудь, чоловіче! — Бен Олівер.

— Дідько! Та він зараз лусне! — Дік Меррівезер.

Одна брова Ебенезера стріпнулася. Кутик рота посіпувався. Він стискав і розтискав руки та вуста, від напруги ледь не ригнув; втім, все, на що він сподобився, так це зробити видих, викликаний потягом блювати, але зусилля були даремними; жоден персонаж ніяк не хотів із нього вичавлюватися. Він вкрився потом і хапав ротом повітря.

— Гах, — сказав він.

— А хрест мене вбий! — Том Трент. — Він занедужав! Це бздини! Хлопцю треба зробити промивки!

— Гах, — знову сказав Ебенезер і закляк, немов прибитий, і вже ні пари з вуст, і жоден м'яз не ворухнеться.

На той час на його поведінку почали вже звертати увагу інші завсідники винарні, і декілька зацікавлених зібралося довкола, але він сидів незворушно, мов бовван.

— Здоров був, ну ж бо, виригуй! — наказав один, ляснувши пальцями прямісінько перед обличчям Ебенезера.

— Знать, вино йому й горлянку, й дупу заклепило, — висловив припущення якийсь дотепник і смикнув поета за носа, але і це ні до чого не призвело. — Еге ж, — підтвердив він, — хлоп, видко, перебрав лишку. Пом'яніть моє слово, нас усіх це чекає.

— Ви собі як хочете, — виголосив Бен Олівер, криво посміхнувшись, — але я так гадаю, що це яскравий приклад того, як можна заціпеніти від ляку, тож вважаю себе переможцем з огляду на те, що супротивник так і не став до герцю, і покладемо цьому край.

— Авжеж, але ж яка тобі з того користь? — запитав Дік Меррівезер.

— Яка ж іще, опріч тої, що сьогодні Джоан Тоуст належатиме мені, — засміявся Бен і ляснув трьома гінеями об стіл. — Скажіть по честі, пане суддя Джон Макевой, ви ж мені не відмовите? Переконайся, приятелю, мої монети дзвенять не гірш, ніж у когось іншого, і їх аж цілих три.

Макевой знизав плечима та запитально подивився на Джоан.

— Срав пес їхній матері! — пирхнула вона. Різко підхопившись зі стільця та підморгнувши присутнім, вона обвила руками шию Ебенезера і ніжно погладила його щоку.

— Ох мій любчику, мій голубчику! — заворкотіла вона. — Невже ви залишите мене на поталу отої діжки з салом, щоб він нашпигував мене ним, мов якусь куріпку? Врятуйте мене, сер!

Але Ебенезер сидів незворушний і непорушний.

— Я тебе не салом буду шпигувати, — сказав Бен. — Я тебе на рожен наштрикну!

— Ох! Ох! — вигукнула Джоан, вдаючи, ніби нажахана, та, вмостившись у Ебенезера на колінах, притислась обличчям до його шиї. — Я вся тремчу від страху!

Товариство аж волало від захвату. Джоан стисла в кожній руці по великому вуху Ебенезера та притягла його обличчя до свого.

— Забери мене звідси, — благально мовила вона.

— Ну ж бо, наштрикни її на рожен! — спонукав один з глядачів. — Полий її підливою, цю діваху.

— Так, так, — сказав Бен, пальцем підманюючи її до себе. — Ходи-но до мене, моя конхветка.