Баришник дур-зіллям

Але несправедливо припускати, що Ебенезер був повністю відповідальний за своє безвихідне становище. Під час першого року служби траплялось і так, що декілька тижнів поспіль він цілком задовільно виконував свої обов'язки, навіть зі знанням справи, але ніхто й не згадував про те, щоб дати йому обіцяну посаду. Лише раз він набрався мужності й спитав про це. Містер Паґґен дав йому беззмістовну та розлогу відповідь, аби завершити цю розмову, яку Ебенезер радо прийняв, і більше ніколи про це мова не заходила. Насправді, якщо не брати до уваги ті докори сумління, які в нього зрідка виникали, Ебенезер був цілком задоволений своїм животінням в оточенні молодших колег: роботу свою він опанував, і його лякало те, що йому доведеться вивчати щось інше. Ба більше, він з'ясував, що це місто цілком пасувало його мрійливій вдачі. Вільні від роботи години він проводив у товаристві друзів у кав'ярнях, тавернах і театрах. Подеколи, хоча й без особливого успіху, він присвячував неділю спробам щось писати. Зрештою, поступово він майже забув, для чого прибув до Лондона.

Але хай там як, це був цікавий час у його житті. Якщо цей усталений порядок і не влаштовував його цілком, то в усякому разі в ньому жодним чином не було нічого неприємного, і Ебенезер плив ним, немов людина, яку омивають теплі хвилі приємних снів, лише зрідка прокидаючись. Часто-густо, подібно до хамелеона, він був лише відображенням ситуації, в яку потрапляв: коли його друзі починали вихвалятись хиткістю свого становища, він міг, пройнявшись товариським духом, вигукнути: «Якби Ендрю взнав, чим я тут займаюсь, то, без сумнівів, негайно відіслав би мене до Меріленду!» Але так само часто бувало, що він, аби відрізнитись, зраджував своїй звичці й уже ледь не прагнув поринути в сповнене завзяття життя плантатора. Проте іншого разу він весь вечір сидів мов опудало журавля, не пустивши і пари з вуст. Отаким він і був: один день самовпевнений, один день сором'язливий; один день відважний, один — боязкий; то чепурний кавалер, то м'ятий поет. І хоч би який там біс у котрусь хвилину спокушав його набути певного кольору, він уже смикався від нетерплячки, щоб з великого спектра приміряти інший. Бо що таке один червоний, якщо є веселка?

Тож, зрештою, якщо ваша ласка, можна висловитись і так, що оскільки бути по своїй суті означає бути в п'ятницю Джонні, тим самим Джоном, що й у четвер, то в цьому сенсі про нашого Ебенезера можна сказати, що його не було взагалі. Що ж стосується Ендрю, то його, напевно, геть не цікавило, як його хлопцю ведеться в Лондоні, або ж він вважав, що Гарна посада варта того, щоб довго чекати. І ця ідилія тривала не один, а цілих п'ять чи шість літ, аж до 1694 року, у березні місяці якого, коли одне лиховісне парі поклало цій ідилії край, наша історія і розпочинається.

6

Доленосне парі між Ебенезером і Беном Олівером та надзвичайні наслідки, до яких воно призвело

Звідником в оточенні Ебенезера був один спритний, рудий, вкритий ластовинням хлоп, дублінець за походженням на ім'я Джон Макевой, віком двадцяти одного року, який не мав ніякої шкільної освіти і був настільки ж сповнений завзяття і винахідливості, наскільки йому бракувало грошей та зросту. Дні свої він збавляв у ліжку, вечорами ж підшукував дівчат привілейованому колу своїх приятелів, а значну частину ночі займався тим, що писав музику для лютні та флейти, і з усіх речей, які цінують чоловіки, вирізняв для себе лише три: свою коханку Джоан Тоуст (яка, бувши шльондрою, була водночас його коханням і його прожитком), свою музику та свою свободу. Джоан була не якась там грошова самодайка, а бабець, яка в ліжку була варта тих двох золотих гіней, які вона за це правила, що в їхньому оточенні було відомо всім, крім Ебенезера. Вона любила свого Джона, попри те що він був її бандуром, але ж і він її щиро кохав, без огляду на те, що вона була шльондрою, позаяк жоден чоловік не буває просто бандуром, як і жодна жінка лише шльондрою. Схоже, що вони й справді були відданою парою, і вельми ревнивою.

Жвава, мов дзиґа, вигадлива, з шаленими карими очима, невеликої статури, з повними грудьми та гладкою шкірою (хоча правду сказати, дещо завеликими порами, сухим волоссям і не найліпшими зубами), ця Джоан Тоуст належала кожному, хто був у змозі заплатити дві гінеї, і можна було робити з нею все, що заманеться, і вона відробляла свою ціну, ще й понад міру, оскільки отримувала таке задоволення від своєї роботи, що можна було подумати, нібито вона покупець, а той продавець. Але наставав ранок, і вона ставала холодною як риба, і поверталася до свого Джонні Макевоя. І якщо бахур, який провів з нею попередню ніч, зважувався було бодай підморгнути їй при світлі дня, то тоді вже за жодну ціну ніякої Джоан Тоуст для нього більше не існувало.