Баришник дур-зіллям

— Берлінґейм! — вигукнув Ендрю. — Тьху! Таж він був не ближче, ніж ти, до бакалавра. Ні, я так міркую, що саме він, цей негідник, твій дорогенький Берлінґейм і зіпсував тебе, не навчивши працювати як слід. — Він змахнув рукою, у якій тримав чернетку заповіту. — Невже ти думаєш, що твій Берлінґейм здатен на те, щоб залишити по собі щось подібне до Молдену? Хай іде до біса ця шельма! Не згадуй при мені його імені, коли не хочеш, щоб мене грець побив!

— Вибачте, — сказав Ебенезер, який навмисно згадав ім'я Берлінґейма, щоб подивитися, як батько до цього поставиться. Він зробив висновок, що було б не дуже ґречно оповідати йому будь-які деталі свого перебування у Лондоні. — Не знаю навіть, якими словами висловити те враження, яке на мене справила ця ваша великодушність, і як мені соромно за мою невдачу в університеті. Якщо хочете, то пошліть мене назад до Кембриджа, і присягаюся, я більше своїх помилок не повторю.

Ендрю побагровів.

— У сраку той Кембридж! Меріленд буде твоїм Кембриджем, а поля дур-зілля — твоєю книгозбірнею! А замість отого диплома, як будеш старанно працювати, зможеш взяти в рамку та повісити собі на стіну вексель на десять тисяч фунтів Ороноко!

— Себто ви маєте намір послати мене до Меріленду? — запитав приголомшений Ебенезер.

— Еге ж, обробляти землю, яка тебе породила, але зараз ти до цього аж ніяк не придатний. Боюся, університет так забив тобі памороки і виснажив, що тобі ані стачить розуму управляти маєтком, ані достане снаги працювати на землі. Потрібно буде добряче попотіти, аби вибити з тебе Берлінґеймів дух і коледж. Перш ніж бігати, людині потрібно навчитися ходити. Тебе потрібно буде віддати в навчання: я маю намір послати тебе до Лондона, попрацюєш клерком у торговця Пітера Паґґена. Взнаєш усі тонкощі торгівлі на плантаціях, як це колись робив я, а до того мій отець, і, далебі, це дасть тобі набагато більше користі, ніж усе те, що ти чув у Кембриджі, коли настане час і ти займеш своє місце у Молдені!

Це було не те життя, яке Ебенезер обрав би для себе, але воно було нічим не гіршим від решти. І коли він як слід обміркував це, то повз його увагу не проминуло, що життя плантатора, як він його собі уявляв, не позбавлене певної привабливості: він уже бачив, як верхи на своєму улюбленому коні перевіряє, як ведуться польові роботи; як попихкує люлькою, тютюн у якій зробив його заможним; як у колі вишуканих друзів попиває айвовий лікер або грушевий сидр, вироблений на його гуральні; як проводить вільні вечори на терасі свого обійстя, споглядаючи на річці диких качок і, можливо, час від часу складаючи вірші, сповнені невимушеності та величності. На жаль, він легко знаходив привабливі сторони у будь-якому способі життя. І що особливо його вабило, так це те, що він із чистим сумлінням скоро повернеться до Лондона.

Тому він і сказав, хоч і не зовсім щиро, але й не безрадісно:

— Воля ваша, панотче. Я спробую зробити все як слід.

— Дякувати Богу за це! — виголосив Ендрю та навіть спромігся на слабку усмішку. — Аж доти допоміг Господь нам! А тепер залиш мене самого на деякий час, а то вже від утоми в голові макітриться.

Ендрю влігся у ліжко, повернувся обличчям до стіни й замовк.

5

Починається друге перебування Ебенезера в Лондоні, під час якого нічого захопливого не відбувається

Унаслідок великої смути, яка тоді охопила націю і була викликана конфліктом між Яковом II і Вільгельмом Оранським, Ебенезер, за порадою батька, відклав своє повернення до Лондона аж до зими 1688 року, коли Вільгельм і Мері вже затвердилися на англійському троні. Цей рік, нічим особливим не наповнений, либонь, якнайкраще відповідав уявленням Ебенезера про щастя, хоча він цього на той час і не усвідомлював. Він нічого не робив, а лише читав, блукав лісами й полями, гуляв у передмістях Лондона і подовгу розмовляв із сестрою. І хоча на майбутнє він дивився без особливого захвату, йому принаймні не доводилося нести відповідальність за цей вибір. Весною та влітку, коли погода була чудовою, його охоплював такий неспокій, що він навіть не міг читати. У нього було відчуття, що він ось-ось вибухне чимось, для чого не було точного визначення, але що дотепер ховалося всередині.