Баришник дур-зіллям

Я й далі розпитував, і дівчина зізналася, що вона й справді воліла втіх, ще й отче не сказав про гріх, як то воно часто замолоду і буває; але то було лише раз, та й то, здалася вона не на силу якогось там слуги, а на вмовляння синка плантатора, який поклявся, що її любить. І то сказати, він зірвав квіт не якоїсь там дурноверхої корівниці, а позбавив цноти Роксану Едуард, сироту, доньку великого французького шляхтича Сесіля Едуарда з Едуардіну — маєтку вверх по річці від мису Кука. Від самої смерті батьків вона виховувалась у домі заможного дядька в Черч-Кріку, що в іншому окрузі, який настільки потерпав за шляхетність її крові, що й близько не підпускав до неї залицяльників із місцевої молоді. Така вже була її нещаслива вдача, що закохалася вона в сина дядькового сусіда, також плантатора, і він, своєю чергою, настільки нею захопився, що вмовляв її вийти заміж за нього. Вона була занадто шанобливою дитиною, щоб вийти заміж за цього молодика проти волі свого опікуна, але не настільки шанобливою, щоб не піддатися на його вмовляння й не віддатися йому вперше на річці у якійсь пірозі. Після того, як це трапилося, вона відмовилася знову з ним зустрітися, і цей молодий бовдур був у такій розпуці, що не знайшов нічого кращого, ніж залишити батьківську оселю та податися простим моряком. Відтоді від нього ні слуху ні духу. Щойно дізнавшись, що в неї буде дитина, вона негайно зізналась у всьому своєму дядькові, який одразу вказав їй на поріг.

— Як! — вигукнув Ебенезер. — Він-таки гарно дбав про неї, що й казати! Боронь Боже дітей від такої опіки! Збагнути не можу, як так можна було вчинити!

— І я не можу, — сказав Ендрю, — але так вже воно трапилося, принаймні так вона розповіла. Але, крім того, начебто цього було не досить, він обіцяв заподіяти зло кожному, хто дасть їй прихисток. Тож вельми швидко бідолашна Роксана опинилась у вкрай скрутному становищі. Вона спробувала знайти місце домашньої прислуги, хоч мало що вміла робити. Та господарі не схильні були брати таку прислужницю, адже не мине й декількох місяців, як їй самій буде потрібна поміч. Усі знали про неї та її тяжку долю, і немало було таких чоловіків, яким раніш давали одкоша в домі її дядька тільки за те, що вони зважилися на якусь люб'язність щодо неї, і які тепер, коли вона була в такій притузі, зверталися до неї з брудними намірами.

— Ісусе! Невже ці поганці не мали бодай краплі жалю до неї?

— Ба ні! Навіть живіт зробив їй погану ласку, бо замість того, щоб відбивати в них бажання, він, що дужче випирав, то навпаки, здавалося, більше їх розпалював. Таж хіба ти сам не помічав… — Він зиркнув на сина. — Але облишимо це. Коротко кажучи, з одного боку на неї чекала розпуста і повна зневага або ж ґвалт та голодна смерть з другого, і вона, соромлячись першого та страхаючись другого, обрала замість цього третє, себто стрибнути в річку Чоптанк.

— Прошу, що ж трапилося потім, після того як ви врятували її? — запитав Ебенезер.

— А трапилося те, що вона знову щодуху спробувала стрибнути в річку, — відповів Ендрю. — Нарешті мені спало на думку запросити її до себе додому в найми, оскільки вона, скидалося на це, мала звільнитися від свого тяжу лише тижнем раніше від бідолашної Енн. Я погодився добре піклуватися про неї та подбати про її пологи за умови, що вона годуватиме свою та нашу дитину, якщо та виживе. Вона пристала на це, ми нашвидкуруч склали угоду, і я привіз її до себе в Молден.

Тепер твоїй матері — Господи, упокой її душу — ставало дедалі гірше. Вона була ревна протестантка, багато часу віддавала читанню Біблії, і коли я виказував ознаки жалю, вона зазвичай відповідала: «Не бійся, мій муже! Господь не залишить нас».

— Нехай благословенна буде душа її! — вигукнув Ебенезер.