Баришник дур-зіллям

Коли поклали останню цеглину, мсьє Едуард зібрав перед домом усіх своїх робітників і слуг. Декількома тижнями раніше один із їхнього числа — я про нього ще розповім — англійський відшкодівник, який прагнув запобігти ласки у свого хазяїна так, що аж змінив своє ім'я Джеймс на Жак. Так от, цей хлоп знайшов лук і стріли дикунів у лісі неподалік, і тепер Сесіль наказав йому прикріпити шмат живиці на кінці стріли й підпалити його, як то чинять індіяни.

— Тепер стріляйте, — наказав він Жаку. — Стріляйте стрілою в дім, s'il vous plait[97].

Відшкодівник прицілився і, бувши доволі вправним стрільцем, влучив у великий дім з відстані тридцяти футів. Стріла сковзнула по цеглі й упала на землю.

— Voilà![98] — крикнув Сесіль просто у вухо Альфреду. — Ну що, тепер вони можуть завдати нам якоїсь шкоди?

— Не думаю, що тут існує бодай якась можливість, мсьє. Поки дикуни цілитимуться тільки в стіни, ми можемо почувати себе у цілковитій безпеці, як у Бастилії.

— А цього разу яку ти дурницю замислив?

— Якщо вони стрілятимуть із лісу, мсьє, — зважився Альфред, — що вони, звісно, і робитимуть, тоді їм треба буде цілитися високо, тим паче що ці стріли з вогнем такі важкі. Здоровий глузд підказує, що висока траєкторія польоту спрямовуватиме стріли на дах, а дах і досі зроблений із дерева.

На якусь хвилину Сесіль втратив голос, а хлоп із луком, що так заздрив становищу Альфреда в цій родині, запропонував спробувати, чи справдиться ця теорія на ділі, але Сесіль вихопив у нього лук і розігнав усіх, називаючи їх ні до чого не здатними гультяями й неробами. Наступного дня люди були змушені вирушити на пошуки сланцю, аби вкрити ним дах…

Так сталося, що в усьому Дорсеті не виявилося ані шматка сланцю, щоб вкрити дах; люди впродовж багатьох днів прочісували всю місцевість та береги і не знайшли нічого, окрім декількох індіян на полюванні то тут, то там. Про це вони радо доповіли своєму працедавцеві, який так перелякався, що й носа не смів поткнути за свій palissade, і кляв Альфреда на чім світ стоїть. Зрештою він наказав робітникам вкрити похилий дах великими пласкими цеглинами. Під додатковою вагою крокви почали вгинатися; треба було підставити важкі стовпи із цілих колод, щоб підтримати їх. На цю роботу пішов ще один місяць, і це завдало неймовірного клопоту, оскільки треба було зняти частину підлоги й деякі перегородки, аби прилаштувати стовпи. По закінченні здавалося, що будинок і справді тепер надійно захищав, хоч ззовні він мав вигляд дещо grotesque: якраз тоді робітники жартома назвали його Замком, і мсьє Едуард, якого це радше підлестило, аніж роздратувало, перейменував свою власність, давши їй ім'я Каслгейвн, тобто Замкова гавань. Знову все товариство зібралося перед головним входом, і послужливий Жак свічкою запустив на дах нову вогняну стрілу. Вона вдарилася об черепицю, скотилася по схилу і зупинилася на карнизі, де й догоріла.

— Ну що, сер? — спитав Сесіль, але ніхто нічого не відповів.

Альфред відвернув погляд убік.

— Я наказую тобі говорити правду, якщо не хочеш, щоб тебе висікли: чи мій замок тепер invulnérable[99]? Мій Жак вистрілить, куди хочеш.

— Я не люблю, щоб мене шмагали, мсьє.

— Тоді наказуй йому.

Жак, я так гадаю, був такий задоволений, що ледве спромігся запалити нову стрілу і натягнути тятиву.

— У вікно, — пробурмотів Альфред, — у будь-яке вікно… — і він вказав рукою на ряд відкритих вікон на обох поверхах будинку.

— Ах ти сучий сину! — вигукнув Сесіль, і цього разу, вихопивши лука, він замахнувся, щоб вдарити Альфреда, і вже напевно розкроїв би йому голову, якби той не відскочив убік. Усі кинулися врозтіч, а Альфреду того ж вечора вперше дали висіканки, відколи ménage Edouard[100], за його ж таки порадою, залишило Париж. Упродовж наступного тижня всі вікна на першому поверсі було замуровано, а від тих, що були на другому, залишилися лише закриті віконницями амбразури на кшталт бійниць для гармат. Брак світла і повітря зробили проживання на нижньому поверсі нестерпним, але Сесіль відчував себе у такій безпеці, що вже всміхався, коли втретє зібрав усіх, щоб вони були свідками його тріумфу над слугою.

— Ну, що, тепер я вже нічого не пропустив?

— Ні, мсьє, принаймні мені більше нічого не спадає на думку.

— Ха, ви чуєте, mes amis[101]? Мсьє Альфред запевнив мене, що я тепер у безпеці. Гадаю, він вас більше не затримуватиме. Можете готуватися їхати.

— Ах, мсьє, я не повинен їх відпускати.

Сесіль стиснув йому руку.

— Он як, не повинен, не повинен? А чи ж може твій бідолашний хазяїн взнати причину?

— Коли всі робітники підуть, мсьє, то для захисту будинку залишитеся тільки ви і ваші слуги: чотири чоловіки на двері. Але дикуни, якщо їм таки спаде на думку напасти на нас, нападатимуть зусібіч…

— Відшмагайте цього чоловіка! — вигукнув Сесіль, і Жак та решта потягли того горопаху геть. Потім десятник поцікавився, чи можуть його люди тепер бути вільними.