Баришник дур-зіллям

— Ідіот! — гримнув Сесіль. — Замуруй усі двері, залишивши тільки одні, і зроби так, щоб вони закривалися на два поперечні засуви!

За один день внесли всі остаточні зміни, і, не ризикуючи більше вдаватися до порад Альфреда, Сесіль відіслав робітників назад до Сент-Мері-Сіті, де вони, поза всяким сумнівом, і досі розповідають історію про те, яка то в них була чудернацька робота. Тільки-но вони пішли, мсьє ввійшов у свій замок, переглянув усі троє замурованих дверей, аби переконатися, що не залишилося жодної шпарини, покрутив на осях два здоровецькі засуви, аби упевнитися, що вони тримають як слід, і піднявся східцями нагору до вітальні — майже всі кімнати, у яких можна було жити, були нагорі; тільки Сесіль спав унизу, подалі він віконних щілин. Він гукнув до себе Альфреда.

— Зрештою, не так уже воно і погано — відчувати себе у безпеці від нападів дикунів?

Альфред зберігав мовчанку.

— А чорт тебе забирай, чого мовчиш?! Хіба ж тепер ми не перебуваємо у замку, що захищає нас від усього?

Альфред підійшов до одного з отворів і подивився на те, що відбувається внизу.

— Ну ж бо, відповідай! Якщо є якась прогалина у захисті (хоч, звісно, її немає), тоді я наказую, щоб ти мені сказав, бо інакше, клянуся Богом, я з тебе живцем шкуру здеру!

Альфред боявся відвернутися від вікна, але сказав:

— Є одна, мсьє.

Сесіль підхопився зі свого крісла.

— Ну то кажи яка!

— Краще б уже мені мовчати, мсьє, позаяк тут уже нічого не можна вдіяти.

— Та ти збожеволів! — просичав мсьє Едуард. — Е ні, тепер я розумію! Ти все це вигадуєш, аби завдати мені болю; щоб змусити мене витратити всі гроші й довести мене до злиднів! Я зрозумів твій хитрий намір! — І він знову став вимагати, щоб той йому сказав, але Альфред ніяк не зважувався. Цієї миті від вхідних дверей долинув якийсь шум; хтось увійшов, і двоє чоловіків, що були в кімнаті, почули, як дверні засуви стають на своє місце і хтось, м'яко ступаючи, сходить нагору. Мсьє Едуард ледь не зомлів.

— Дикуни в домі! Як ми звідси втечемо?

Альфред мав винуватий вираз обличчя.

— Де багато виходів, — сказав він, — там є багато входів, мсьє. Але там, де є лише один вхід, немає виходу.

Зі сходів до них долинув лагідний голос мадам Едуард.

— Сесілю! Чи не міг би ти сказати Альфреду, щоб із тими засувами щось зробили? Бо мені важко їх закривати.

Її чоловік нічого не відповів, і Софі, яка вже звикла замість відповіді натикатися на таку глуху стіну, зійшла вниз. Тим часом Альфред знову підійшов до амбразури, але тепер мсьє Едуард із серцем, що калатало, тихенько підкрався іззаду і схопив того попід руки. Слуга був старий і кволий; його хазяїн був середніх літ і міцний, і хоча отвір був не надто широкий, Сесілю швидко вдалося проштовхнути крізь нього слугу, й Альфред розтрощив собі голову, впавши з усього маху на нову цегляну терасу.

— Він упав, — ознаймив Сесіль своїм домівникам, і ніхто не ставив йому зайвих запитань. Цього ж вечора мсьє звелів перенести своє ліжко з другого поверху на горище і поставити під кроквами, де, попри задушливе повітря, він вдоволений і ліг собі спочивати біля великих рублених стовпів. Внизу, де спали всі домівники, єдині двері були зачинені на подвійний засув. Жак, новий камердинер, запевнив свого хазяїна, що він тепер у цілковитій безпеці, і Сесіль спав спокійно.

Генрієтта вимовила це останнє речення із заплющеними очима, і під кінець її голос, у якому вчувалася глузлива нотка, помалу стих і замовк. Запанувала мовчанка, й Анна вигукнула:

— І це що, кінець, Генрієтто?

Дівчина вдала, що здивувалася.

— Що? Ну, звісно, що так! Тобто оповідка на цьому завершується — тут і Гомеру немає чого додати! Але сама історія доволі цікава і має розв'язку, яка, можливо, вас дещо розчарує. Невдовзі по тому Замок згорів ущент, зайнявшись ізсередини, і мої бабуся та дідусь згоріли разом із ним. Мою Maman врятував Жак, що, як подейкували, сам і підпалив дім; він виховував її у себе вдома, аж поки вона не вийшла заміж за тата, вдаючи аж до самої смерті, що він її дядько. Тобі не здається, що замок мав би простояти довше?

Троє слухачів належним чином оцінили цю історію і те, як Генрієтта її розповіла; Ебенезер же був особливо вражений тим, як вдало в ній поєднувалася жвавість, дотепність і краса, і був дещо здивований, зрозумівши, що відчуває певну заздрість до Макевоя.

— Гарна оповідка, — сказав він, — і кінець у неї не гірший, ніж в Езопа. Ну, то відчиняй ширше ворота і впускай піратів!

Генрієтта нагадала про його обіцянку перевершити її оповідку, і голос поета враз потеплішав і набув поважності:

— Мені це буде приємно, бо це має зблизити тебе зі мною й Анною набагато більше, ніж будь-яка дружба.

— Отакої! Ну, то давай, розказуй! — Анна також дивилася на нього спантеличено.