Баришник дур-зіллям

Щоб відплатити серу Гаррі по смерті за його грубість, селяни постановили залишити його могилу назавжди анонімною; діставши згоду місіс Рассекс, яка висловила свій намір переїхати найближчим часом до Енн-Арундел-Тауна, вони розібрали механізм млина і замість гранітної плити з написом позначили місце, де він знайшов собі вічний спокій, поклавши в головах і в ногах два нічим не прикрашених жорна. Генрієтта, хоч і не приховувала своєї радості від того, що позбулася батькового деспотизму, щодня покірно відвідувала могилу впродовж цих днів, часто в товаристві близнюків. Місіс Рассекс не хотіла ходити разом з ними, виправдовуючись тим, що боїться піратів; щоб вийти з будинку, вони мусили зняти засув із дверей, який вона одразу за ними ставила на місце, і щоб увійти, вони мусили три рази постукати та сказати гасло. До подібних пересторог вдалася також більшість мешканців, котрим сер Гаррі мав звичку розповідати історії про те, чого йому тільки не довелося стерпіти від рук капітана Паунда; повертаючись додому з цвинтаря, можна було бачити, як обабіч дороги всі вікна були закриті віконницями й забиті дошками, і Генрієтта заявила, що дехто навіть міцно позабивав двері у своїх будинках, залишивши тільки одну, яку замикали на важкий засув.

Ебенезеру важко вірилося в те, що пірати можуть просунутися так далеко Чесапіцькою затокою, і йому ніколи не доводилося чути, щоб вони нападали на цілі села в англійських провінціях; втім, відповідальність за цілий дім, повний жінок, тисла на нього важким тягарем — тим паче що в нього не було жодної зброї, окрім старої абордажної шаблі сера Гаррі, і загальний тривожний настрій передався і йому. Тому-то на третій день свого гостювання, п'ючи чай з Анною, Генрієттою і Мері Манґамморі, він запропонував, щоб вони вчинили за прикладом своїх сусідів.

— Зрештою, у нас тільки один чоловік з однією шаблею; якщо пірати і справді прийдуть сюди, вони зможуть напасти на нас через двоє дверей і десяток вікон.

Ця пропозиція чомусь дуже потішила Генрієтту.

— Це зробило б з нашого дому неприступний замок, еге ж?

— Ну, щось на кшталт, якщо тобі так хочеться думати. Далебіг, Генрієтто, що такого смішного в тому, що я турбуюся про вашу безпеку?

— Ні, Ебене, справа не в тому. Річ у тім, що наша родина вже має прикрий досвід стосунків із неприступними замками в минулому; інакше моя матінка не була б сиротою і, можливо, її взагалі звали б не Рассекс.

Ці слова збудили в усіх цікавість, і всі зажадали почути продовження цієї історії.

— Ну, що ж, я пообіцяла нічого не розповідати про свою родину Ебену й Анні. — Вона пустотливо всміхнулася і прошепотіла: — Але ж якщо матуся спить, то я зламаю свою обітницю — це ж така чудова історія!

Вона підійшла навшпиньках до кімнати місіс Рассекс і повернулася, переконавшись, що її мати досі міцно спить.

— Я, власне, і гадки не маю, чого це раптом стало такою страшною таємницею, але коли Ебен, поїхавши до Біллі Ромлі, залишив нас, матуся змусила мене поклястися, що я нічого не розповідатиму про її родину в його присутності. Оскільки я зовсім не збираюся йти всупереч її бажанням, то ви повинні мені поклястися, що триматимете це в секреті. Ви клянетеся?

Вони пообіцяли, немало розважені цією казуїстикою, і Генрієтта, прибравши належного вигляду оповідача, розпочала свою «Оповідку про неприступний замок» так;

— Жив собі якось у Парижі один граф на ім'я Сесіль Едуард, якому не пощастило народитися в родині гугенотів…

Ебенезер раптом насупив чоло.

— Скажи, Генрієтто, ти коли-небудь чула…

— Ай-ай-ай! — стала сварити його дівчина. — Їй-бо, Ебене, ти ж Лауреат цієї клятої провінції і добре знаєш, що тільки якийсь нечемний селюк стане переривати того, хто розповідає історію!

Поет засміявся і зняв своє питання, але вираз його обличчя залишився заклопотаним.

— Я збиралася розповісти вам сімейні плітки, — задоволено сказала Генрієтта. — Maman не мала б нічого проти, якби ви це взнали; я чула, як вона доволі часто розказувала це іншим, аби дошкулити батькові, коли він вихвалявся її шляхетністю. Але річ у тім, що хоч ми й знаємо, що мсьє Едуард був справжнісіньким графом, його родовід губиться десь у мороку історії, і між робітниками і слугами в маєтку Едуардін сталася одна історія, про яку потім ходило багато пліток…

— О Боже, я мав рацію! — вигукнув Ебенезер. Він припіднявся з крісла від захвату, потім знову опустився, і риси його обличчя почали витанцьовувати. — Скажи-но мені, Генрієтто, цей чоловік, він був… дай-но подумаю, твоїм дідусем? І чи не стоїть цей замок Едуардін тут, в окрузі Дорсет, неподалік від мису Кука?

Генрієтта вдала, що обурена.

— Ну, що ти скажеш, Анно, твій брат мусить взяти себе в руки! Ну і що з того, що ти вже знаєш цю історію? — допитувалася вона в Ебенезера. — Дідона знала історію про Трою, але була досить добре вихована, щоб двічі вислухати її з вуст Енея, і жодного разу не уривала його мову всілякими дріб'язковими запитаннями.

— Але ж ти навіть не уявляєш…