Баришник дур-зіллям

Заборонивши Анні йти за ним слідом, він залишив хатину, й Анна, проклинаючи свою необачність, зайшлася плачем. Ебенезера роздирали суперечливі почуття: з одного боку, йому насправді було дуже прикро, що самолюбство Біллі так уражене, і він переймався, щоб його хитрий план від цього не постраждав; однак, з другого боку, ці думки переважала радість від того, що йому вдалося знайти свою сестру й у певному сенсі порятувати її, а заодно, скидалося на те, він усе ж таки досяг успіху і зберіг життя своїм товаришам. Було непросто втішити Анну в її горі, але тут йому на поміч прийшла взаємна втома; здавалося, збігло кілька годин, перш ніж він, добираючи потрібних слів, зміг заспокоїти її та покласти край її сльозам, і коли надворі почало сіріти, вона, вклавшись на лаві, врешті-решт заснула.

17

Уже відшукавши одну неочікувану родичку, поет слухає оповідку про неприступний замок і знаходить ще одного кревняка

Цілий день та вечір Ебенезер і його сестра щосили намагалися повернути приязнь Біллі, але хоч і видавалося, що гіркота його образи вже минула, він усе одно вперто стояв на своєму і, займаючись хатніми справами, по суті, не звертав на них жодної уваги. Його мовчазна поведінка була не єдиною зміною, що відбулася з Біллі: за ніч він скинув, так би мовити, свою цивільну вдягачку і знову перетворився на індіянина. Його англійський одяг поступився місцем вовняній накидці та плюндрам з оленячої шкіри (подібно до того, як Анна, прокинувшись, змінила своє лахміття на пристойне англійське вбрання); своїми рухами він радше нагадував лісника, аніж плантатора; навіть його шкіра, здавалось, якимось чарівним чином стала темнішою, а Анна, ретельно відшкрібши бруд, по-справжньому відбілила свою. День видався важкий, й Ебенезер радів приходу ночі, коли Біллі знову повернувся до стодоли і вони з Анною, лежачи на своїх сінниках, дістали змогу говорити годинами так, як вони це робили в дитинстві. Наступного ранку Біллі замкнув хату та решту надвірних будівель, запряг коней і мовчки повіз їх до Черч-Кріка. Він не схотів сам заїздити до селища, тож зупинився за чверть милі від заїзду.

— Я чекатиму тут одну годину за сонцем, — заявив він; це були його перші слова за останні два дні. — Залишайся із сестрою і пришли мені свого товариша, якщо хочеш, щоб заручники залишились живими.

Марно Ебенезер протестував, стверджуючи, що він обіцяв Чікамеку повернутися особисто; що Анні в товаристві місіс Рассекс нічого не загрожуватиме, якщо мірошник ще не зовсім одужав; що коли він надішле Макевоя замість себе, то виглядатиме і почуватиметься боягузом.

— Одна хвилина з твоєї години вже минула, — зауважив Біллі й відвернувся; на прощальні слова Анни він не відповів нічого.

На той випадок, якщо Гаррі Рассекс уже очуняв і займався своїми справами, Ебенезер вирішив, йдучи до містечка, поводитися обережно, але, наблизившись до заїзду, він побачив Макевоя, а разом із ним ще гурт людей, що зібралися на цвинтарі поблизу. Анна обв'язала обличчя шаликом, аби в ній не впізнали Діву з Черч-Кріка, і вони підійшли до збіговиська.

— Ебене! — крикнув Макевой, упізнавши його. — Їй-бо, який я радий, що ти повернувся! Я боявся, що той дикун прикінчить тебе за те, що ти вкрав його молоду дружину! — Він помітив Анну і зблід. — Це ти, Джоан? — прошепотів він.

Ебенезер усміхнувся.

— Ця подорож була багатша на події, ніж я очікував, Джоне: його малжонкою була не Джоан Тоуст, а моя сестра Анна, але тепер вона вже не його молода.

— Святий Царю Небесний!

— Зараз немає часу все пояснювати. — Ебенезер кинув погляд на те, що відбувалося біля дверей церкви. — Судячи з того, що ти не ховаєшся, можна зробити висновок, що сер Гаррі й досі прикутий до ліжка.

— Уже ні, Ебене, — поважно сказав Макевой. — Ти якраз устиг на його погреб!

Мірошник, за його словами, так і не прийшов до пам'яті й віддав Богу душу тієї ж ночі після падіння. Істеричний стан місіс Рассекс минув, але вона, здавалося, була байдужою до всього, тож можна було подумати, що вона геть заціпеніла; і нікому не було відомо, чи вона розуміє, що відбувається. Генрієтта, звісно, була дуже пригнічена тим, як це все сприйняла її мати, але місцеві мешканці не приховували, що зітхнули з полегшенням, позбувшись цього деспота.

— Я поділяю їхні почуття, — емоційно вирекла Анна. — Він був тварюкою! Але мені шкода місіс Рассекс і Генрієтту, які були до мене такими добрими. Де вони зараз, містере Макевой?

Макевой відповів, що вони в церкві, де от-от мала розпочатися відправа, і він запропонував, щоб і вони втрьох зайшли всередину.

— Ти йди, — сказав Ебенезер Анні, — але до тебе, Джоне, в мене є невідкладна справа: Біллі Ромлі чекає на нас он за тим поворотом, щоб їхати до острова Бладсворт. Ми не можемо його затримувати.

Анна вибачилась і залишила їх на прохання брата, й Ебенезер поспіхом пояснив стан справ Макевою.