Баришник дур-зіллям

Приглушений, майже несміливий голос і манери індіянина глибоко зворушили душу поета; він відкинув як негідну думку про те, що треба було б якось розповісти Біллі про кохання Анни до Берлінґейма. Щоб відволікти свої мислі від цього, він спитав себе, чи може бути так, що «енергія культури», так би мовити, зберігається в межах однієї групи людей так, як фізична енергія, за словами професора Ньютона, зберігається в усьому всесвіті. Йому було цікаво, чи існує якийсь не відкритий досі закон, за яким відбувається компенсація, так що надлишок внутрішньої культури з боку Біллі призвів до того, що Анна звелася до тваринного стану, а коли її стан поліпшився, чого її коханий так палко прагнув, то сам він неодмінно мусив опуститися нижче? Він вирішив, що цілком можливо, що так воно і є, і втратив інтерес до цього питання. Коли, скінчивши вечерю, вони знову запалили свої люльки, він зітхнув і мовив:

— Це була для мене найприємніша година з усіх, які я провів, відколи полишив Лондон, але ця моя втіха має присмак вини; зараз, як я оце сиджу тут із вами і розминаю ноги, а Макевой залицяється до своєї нової коханки, двоє заручників тремтять у хижці на острові Бладсворт. — Він подивився на Біллі, шукаючи схвалення. — З вашого дозволу, друже, я викладу зараз свою справу.

Біллі знизав плечима, зовсім так, як це мав звичку робити Берлінґейм, від чого склянка з вином затремтіла в руках Анни.

— Я так гадаю, що можу вгадати наперед, у чім тут річ, — сказав він і без зайвих пристрастей пояснив Анні, про що тут ідеться, закінчивши історією свого походження і розповівши, як склалася доля його братів. — Мій батько дуже старий, — завершив він, — і він не може тягатися ні силою, ні впливом з Дрепаккою та Куассапелагом. Поза тим, йому двічі не поталанило із синами, які не тільки приречені урвати рід, але й, здається, геть відвернулися від свого народу, бажаючи піднестися аж до самісіньких зірок. — Повернувшись знову до Ебенезера, він сказав: — З вашого дозволу я спробую ще раз вгадати — ви і ваші товариші якимось чином потрапили до рук батька, і ви врятували своє життя, пообіцявши йому повернути давно втраченого сина або ж сина, втраченого нещодавно, або ж обох, аби вони могли очолити агатчвупсів у війні. Чи правильно я кажу?

— Так воно і є, — визнав поет. — Таяк Чікамек дуже засмучений вашою втечею, але врятувало нас те, що я згадав Генрі Берлінґейма. І якщо ви не вважатимете, що з мого боку надто сміливо говорити про такі речі, то ваш дідусь сер Генрі, вочевидячки, таки дібрав якогось способу принаймні одного разу підвестися над своїм недоліком, позаяк він усе ж таки спромігся зачати вашого батька із Покатавертуссан; тепер Чікамек вірить, що коли вада сера Генрі перейшла до його онуків, то, можливо, і чарівний засіб від неї також їм передався…

— Ритуал Священного Баклажана, — усміхаючись, підтвердив Біллі. — Я так гадаю, що це якийсь грубий забобон. У будь-якому разі я про те нічого не знаю… на жаль!

— Не знаєте, але ваш брат Генрі може знати, так вірить Чікамек, оскільки в ньому тече кров сера Генрі й він має такий самий колір шкіри.

— Хай би що ховалося за цією таємницею чарівного баклажана, — безтурботно мовила Анна, — але якщо він і справді має ту дію, про яку ти сказав, то Генрі Берлінґейм знає про це не більше, ніж Біллі. — Вона одразу зрозуміла, якого дала маху, і зашарілася.

— Авжеж, це цілком зрозуміло, — хутко додав Ебенезер, — бо інакше в нього до сього часу вже була б дружина і сім'я, хіба ні?

Але було зрозуміло, що Біллі не пропустив прихований смисл Анниного зауваження. Він нічого не сказав — щонайменше Ебенезер йому не дав, — але посмутнішав і заглибився у свої думки. Ебенезер не менше за Анну шкодував через цей прогріх, відчувши, що це може зашкодити проханню, із яким він мав намір звернутися до Біллі. Втім, він бадьоро заговорив, неначе нічого й не сталося, намагаючись лише, наскільки можливо, уникати всіляких згадок про Берлінґейма.

— Отакі-то мої справи, — вирік він, — як ви і здогадалися: якщо я не зможу привести Чікамеку його сина впродовж тридцяти днів… тепер уже менше… то бідолашних Бертрана і капітана Керна пошматують і спалять на багатті, прив'язавши до стовпа, так само як і мене, бо я пообіцяв повернутися, якщо не впораюсь із цим дорученням, і я так і збираюся вчинити.

— Я більше не агатчвупс, — пробурмотів Біллі. — Якби я бажав зайняти місце мого батька, то не покинув би його. Але я також не бачу, який сенс у тому, щоб обміняти життя ваших друзів на життя всіх білих людей у Провінції.

— Війна станеться так чи інакше, — не вгавав поет, — тільки Чікамек не зможе впливати на її хід. Але моя мета полягає не в тому, щоб дати йому доброго генерала, а в тому, щоб взагалі запобігти цій війні.

На що Біллі відповів зі ще більш похмурим виглядом, що хоч він і дезертир, але ще не впав так низько, щоб зрадити свій народ.

— Я кажу не про зраду, — заперечив Ебенезер, незадоволений тим, як повернулася справа. — У моїх намірах не зрадити агатчвупсів, а порятувати їх…

Біллі наїжачився.