Баришник дур-зіллям

— Нам тільки залишається молити Бога, щоб Біллі зробив усе можливе, аби запобігти війні, — сказав він насамкінець, — а ми тим часом маємо врятувати Бертрана і капітана.

— Авжеж, а що потім, Ебене? Куди ми подамося звідти?

— Анна запевняє, що Генрі Берлінґейм служить помічником у губернатора Ніколсона, — відказав поет. — Чи так воно, чи ні — не знаю, але гадаю, що нам треба буде якомога швидше дістатися Енн-Арундел-Тауна і попередити губернатора про повстання, що насувається. А далі невідомо. — Він завагався, не знаючи, як порушити питання ультиматуму, що його висунув Біллі; але Макевой узяв справу у свої руки.

— Було б краще, якби тільки один з нас поїхав, Ебене, а другий залишився тут. Учора пішов поголос, що якийсь знакомитий пірат, чи то Еврі, чи то Аврі, не знаю, як його точно звати, плаває десь неподалік, прямуючи затокою вгору, і на своєму шляху грабує, де попадя. Не думаю, що він стане відходити так далеко від відкритої води, але народ тут уже схопився за зброю, і жінкам потрібен буде захист. Та й, крім того, ти ж хочеш побути зі своєю сестрою, хіба ні?

— Ох, Джоне…

— Ні, тепер ні слова! Ти ж знаєш, який то тягар для мене — завдячувати тобі своїм життям, Ебене; даруй мені цей шанс хоч трохи поквитатися з тобою.

Ебенезер зітхнув і зізнався, що він не в змозі йому тут щось заперечити, бо Біллі, схоже, затаїв на нього образу. Він пообіцяв, що пригляне за Генрієттою, і поклявся, що коли заручники не прибудуть за чотири дні живі та здорові, то він приведе посполите рушення Меріленду на острів Бладсворт. Макевой вирішив іти без подальших зволікань; Ебенезер, немало побоюючись, провів його до візка Біллі, попрощався і повернувся на цвинтар.

Попри збуджений настрій селян, наступні декілька днів виявилися для Ебенезера й Анни щасливими і були позбавлені майже будь-яких турбот. І справді, страх перед піратами (підставою для якого було повідомлення губернатора Ніколсона, що у водах Меріленду помітили корабель Бена Довгела Еврі «Фенсі» і бригантину капітана Дея «Йосія») виявився тим лихом, що не без добра. По-перше, чутки про каперів, що чинять напади, змусили всіх проводити більшість часу вдома, і таким чином це, вкупі зі смертю сера Гаррі Рассекса, яка відволікла увагу мешканців, дало змогу Анні уникнути незручного для неї становища; і водночас це так само позбавило Ебенезера необхідності й далі вдавати із себе сера Бенджаміна Олівера або відкрити своє справжнє ім'я. По-друге, хоч Генрієтта і була занепокоєна новиною про те небезпечне відрядження, у яке довелося вирушити Макевою, однак вона була у захваті знову побачити «міс Бромлі», і вони дуже швидко зробилися щирими подругами, і хоч Анна і Мері Манґамморі (яка також гостювала в них) добре ладнали між собою, місіс Рассекс, видавалося, була дуже збентежена присутністю близнюків; Ебенезер відчував, що вона навряд чи схотіла б приймати їх як гостей, якби не ті обставини, за яких жінки потребували чоловічого захисту.

Її поведінка була доволі дивною і суперечливою: у їхній присутності вона ставилася до них стримано, ба навіть дещо вороже, але тільки-но вони наважувалися поткнути носа куди-небудь надвір, вона, здавалося, починала сильно турбуватися про те, щоб з ними нічого не трапилося, і з явним полегшенням зустрічала їх, коли вони поверталися, не потрапивши в полон до піратів. Виявилося, початкові побоювання Ебенезера, що вона зненавиділа його за ту роль, яку він відіграв у падінні мірошника, не мали під собою підстав; вона прийняла від них слова спочуття у зв'язку з втратою чоловіка, але охоче визнала, що усім, і їй також, стало тільки краще від смерті сера Гаррі, і наголосила на тому, що ані Ебенезер, ані Макевой анітрохи в тому не винні. Утім, вона ледь не з роздратуванням слухала розповідь поета про його мандри з квітня місяця, і коли він висловив свою радість від того, що знов поєднався із сестрою, вона полишила кімнату.

— Я ніяк не можу збагнути, — сказала Анна з цього приводу. — Вона була перед цим такою люб'язною, а тепер таке враження, що їй просто дивитися на нас уже завдає болю.

— Ні, дитино моя, — усміхнулася Мері Манґамморі. — Я вже давно примирилася з тим, що мені так ніколи й не вдасться розгадати таємничу вдачу Роксі. Одному тільки Богу відомо, як могла на неї вплинути смерть Гаррі — почнемо з того, що вона мені так ніколи й не розповіла, навіщо взагалі вийшла заміж за ту тварюку!

— Треба бути терплячими, — мовила Генрієтта. — Постарайся її вибачити, Анно.

— Та що ти кажеш, це нам треба просити вибачення, — заперечив Ебенезер. — Твоя матінка — дуже розважлива жінка, і якщо ми її чимось таки образили, то це точно була не дрібничка.

Генрієтта всміхнулася.

— Раз уже ми всі погодилися, що це якась таємниця, тоді змінімо трохи для цього випадку афоризм: Rien comprendre c'est pardonner — n'est-ce pas[92]?

На тому й стали, хоча поет бачив у цій приказці двозначність, яка його непокоїла.