Баришник дур-зіллям

Але, уже викладаючи ці свої заперечення, Ебенезер дедалі більше переконувався в тому, що ця нова гіпотеза Анни була цілком вірогідною, аж поки його доводи не стали звучати як докази на її підтримку. Ще раніше Берлінґейм зізнавався, що його метою було наструнчити Куда і Ендроса проти Ніколсона на пожиток Балтимору — так би мовити, «зіштовхнути супротивників лобами» на користь третьої сторони. Але чи не Ніколсон насправді був третьою стороною, а Балтимор лобатим супротивником? Якщо виходити з того, що йому довелося чути про його нетерпимість до всіляких мрійників і бунтівників, про його впертість і практичність, його відвагу, завзятість, запальну вдачу і працездатність, вдача Ніколсона, здавалося, мала привабити Берлінґейма радше, аніж характер Чарлза Калверта. Ба більше, хоч Ніколсон і не був ідеалістом, втім (коли Ебенезер поміркував над цим), він був либонь єдиною впливовою людиною, яка насправді щось робила, аби підтримати освіту й культуру, наприклад, на плантаціях: він відкрив Коледж Вільяма і Мері, поки обіймав посаду заступника губернатора у Віргінії, і пообіцяв відкрити подібний заклад у Енн-Арундел-Тауні за громадські кошти. І навіть найменш привабливі риси цього чоловіка — те, що він, наприклад, байстрюк, чи якісь неясні еротичні вподобання, що залишали його байдужим до жіночого товариства і породжували всілякі чутки, що він ґвалтівник і що має протиприродні нахили — це все, як Ебенезер міг легко собі уявити, було цілком привабливим в очах Берлінґейма. Одним словом, те, що почалося як спростування, закінчилося як скарга.

— Чому Генрі не міг розповісти це мені від самого початку, як розповів тобі?

— Це питання не до мене, — лагідно мовила Анна. — Але він не довіряв тобі, Ебене, бо ти був у такому захваті й від своєї цноти, і від патенту лорда Балтимора. Ти ж знаєш, як він мав звичку вдавати із себе адвоката диявола у Сент-Джайлзі; коли маєш справу із Генрі, то ні в чому не можна бути впевненим.

Це пояснення було слабою втіхою поету, але він мовчки слухав, поки Анна розповідала далі свою історію подорожі до Сент-Мері-Сіті й того, як вона натрапила на Бертрана, котрий видавав себе за Лауреата Меріленду, — оповідку, яку Ебенезер уже чув раніше від самого Бертрана.

— Я була змушена зійти на берег біля Черч-Кріка, — сказала вона, — і винайняти візника, щоб доїхати до Кембриджа, звідкіля збиралася дістатися Молдена; але неподалік пришибу в Кембриджі я побачила якогось жалюгідного старого жебрака, що розмовляв із жінкою, якоюсь нечупарою, і хоч я не мала жодного уявлення, хто вони такі, я випадково вгледіла цей перстень на руці цієї жінки…

— О Боже!

Вона показувала його жебракові, і, коли він, побачивши його, розреготався, вона страшенно розлютилася й вигукнула:

— А йди ти до біса, Бене Спердансе! Він усе одно мій чоловік, і звідки нам знати, може, той негідник викрав його, щоб десь прикінчити!

Упізнавши той перстень, що колись належав їй, пояснила Анна, вона здогадалася з того, що їй розповів Бертран, що ця жахливого вигляду жінка мусила бути її невісткою, а згадка про те, що Ебенезера могли викрасти якісь злодії, дуже її стривожила. Вона підійшла до цих двох і назвала себе, після чого ця жінка, попри те що вона тільки-но захищала Ебенезера, заходилася тепер усіляко клясти його, називаючи боягузом, брехуном і бандуром, потім кинула персня просто Анні під ноги й оголосила, що має повернутися до Молдену, перш ніж новий хазяїн цього бурдею, Ендрю Кук, почне її шукати. Почувши новину, що Ебенезер кинув свою наречену і, зі слів містера Сперданса, повернувся з якимось іншим джентльменом до Англії, Анна знепритомніла. Містер Сперданс привів її до тями і розповів, що зараз робиться в Молдені: що бондар Вільям Сміт перетворив його на кубло всіляких гріхів; що хазяїн Ендрю прибув туди з гуртом якихось незнайомців днем раніше, дуже стурбований тим, що йому нічого не відомо про те, де перебуває його донька, і геть знавіснів, почувши новину, що Ебенезер втратив маєток, а побачивши, що ж там насправді відбувається, так розлютився, що його, схоже, грець ударив. Прикутий тепер тимчасово до ліжка, він проводить свій час, проклинаючи все людство, але не дуже було зрозуміло, чи ж то він насправді вже не може повернути собі назад маєток, чи той його гнів спричинений лише кепським станом речей; так само було незрозуміло, чи причетний він до справ капітана Вільяма Мітчелла чи ні, і коли так, то якою мірою.

Ебенезер похитав головою.

— Гай-гай, і що з цього вийде? — І він змалював обставини, за яких під час судового засідання в Кембриджі несамохіть відписав мис Кука, і пояснив, що той інший чоловік, який разом із ним зійшов на борт «Пілігрима», був сам Берлінґейм. — Але моя оповідка має зачекати, поки ти не скінчиш свою, оскільки це нас поверне назад до Біллі Ромлі й до причин, чому я тут. І що ти зробила потім? Повернулася до Черч-Кріка?