Баришник дур-зіллям

— Я вам цього не дозволю, — твердо сказав Біллі. — Хай би що там між вами сталося, це справа сімейна, і її треба якось владнати. У будь-якому разі я збирався трохи поспати у повітці: маю підстави думати, що туди останнім часом унадився якийсь злодюга. — Привід був не дуже переконливий, але ніхто не став з ним сперечатися. Біллі з ніжністю поклав руку Анні на голову. — Прошу тебе, спробуй полагодити свої сімейні паркани поблажливістю і доброзичливістю; дуже прикро бачити, коли брат і сестра не люблять одне одного. Ну ж бо, не хнюпся! І ви, сер: я й так уже у вас у боргу за те, що ви змусили її знов заговорити, і більш ніж вдячний за те, що трапилася нагода відплатити вам тією ж монетою за те, що ви подарували мені брата. Я прошу вас тільки пам'ятати про нашу домовленість: вранці ви повинні розповісти мені новини з острова Бладсворт, і ми подивимося, що тут можна вдіяти.

Анна, похнюпивши голову, нічого не сказала; Ебенезер також, хоч і знітився від того, що не знайшов у собі сил заперечити; але він так прагнув поговорити із сестрою наодинці, що дозволив Біллі розпалити в хаті багаття і піти до непривітної повітки. Він не смів навіть звести очі на Анну; від самої думки про її стан йому хотілося плакати. Якийсь час вони сиділи на протилежних кінцях лавки і, втупившись поглядами в багаття, вряди-годи шморгали носами і витирали очі.

— Ти була в Молдені? — зважився він нарешті запитати.

Краєм ока він помітив, як вона заперечно похитала головою.

— Я зустріла пана Сперданса на пришибі в Кембриджі…

— Тоді ти знаєш про мою ганьбу. І ти, напевно, також зустрічалася… з моєю дружиною, бо я знову бачив твого персня. — Йому підступило до горла; сльози полилися з новою силою, і він, вкрай схвильований, повернувся до Анни. — Я був змушений одружитися з нею або ж загинути, звикаючи до тутешніх умов, так, як померла наша матуся; але вона в тому не винувата, Анно; ти не повинна думати про неї зле. Це правда, що вона повія, але вона вирушила слідом за мною до Меріленду, тому що кохала…

Він знову затнувся, згадавши, як Берлінґейм стверджував, що Анна зробила це через ту саму причину.

— Це через мене вона захворіла на пранці й потрапила в залежність від опію; аби бути зі мною, їй довелося стерпіти такі образи і приниження, що важко навіть уявити, і вона вигляділа мене, коли я хворів, нічого від мене не вимагаючи, ба навіть не зазіхала на мою цноту, я присягаю! Коли все було втрачено, її єдиним бажанням було втекти до Лондона і жити там разом, мов брат і сестра, аж поки її недуги не зведуть її в могилу. І я, Анно… я зрадив цю святу жінку найганебнішим чином! Я втік сам-один; залишивши її помирати на самоті! Це мене ти маєш зневажати, а не бідолашну Джоан Тоуст!

— Зневажати? — Анна, здавалося, була здивована. — Як я можу зневажати когось із вас, Ебене? Ти втратив Молден, бо тебе ошукали, і честь свою так само, адже скрутні обставини, у яких ти опинився, вимагали від тебе одружитися. Прикро, що ти її кинув; це пекельна мука — бути одному!

Вона вирішила, що після цих слів буде краще якусь хвилю помовчати. Потім, обережно добираючи слова і відводячи вбік очі, вона запитала, як же так сталося, що він не в Лондоні. Чи він знав, що вона у Меріленді? Чи здогадувався, що вона кохає Генрі Берлінґейма ось уже понад десяток років і приїхала до Меріленду, сподіваючись вийти за нього заміж? Чи зрозумів він, що саме ті жахливі новини, які їй довелося почути від Бертрана, від пана Сперданса і Джоан Тоуст, і той розпач, що охопив її, коли вона не могла знайти ані Генрі, ані свого брата, і той струс, якого вона зазнала через напад дикуна, що дивовижно нагадував Берлінґейма, призвели до того, що вона опинилася в такому стані? Рясні сльози сорому покотилися з її очей. Ебенезер узяв її за руку, але так і не став відповідати на ці її запитання.