Баришник дур-зіллям

— Я щиро визнаю, як це вже вам відомо, що був ладен узяти її ґвалтом і викрасти, як це віддавна ведеться в агатчвупсів. Я сховався в лісі неподалік млина сера Гаррі і, привернувши певними звуками її увагу, змусив підійти до вікна, після чого й сам їй показався. Я мав на меті перелякати жертву, але замість зомліти міс Бромлі вийшла до мене сама і, коли я спробував було напасти на неї… гм, досить сказати, що нападати зовсім було не треба, вона пішла, бо це був її вибір, і залишається зі мною, бо так схотіла. Ба більше, хоч як я наполягав і вмовляв її жити так, як це і личить справжній леді, вона перетворила себе на дикунку — ба ні, ще гірше, на якусь тварину, яка не хоче ані розмовляти, ані дбати про себе! Вам, напевно, доводилося чути ті байки, в яких я катую її, тримаючи над вогнем? Клянуся вам, що свідомо я не дозволив би й волосинці впасти з її голови, але вона десь довідалася, що індіянські чоловіки мають звичай прив'язувати сварливу жінку біля багаття зі свіжого дерева, аби вилікувати її лихий норов, і вона змушує мене зв'язувати її мотузкою й у такий спосіб обкурювати над вогнищем.

Ебенезер клацнув язиком.

— Як прикро, бідолашна жінка!

Біллі пильно подивився на нього і злегка смикнув віжки.

— Я вам це розповідаю, друже, маючи на те підстави. Я цілком припускаю, що на мій союз із міс Бромлі можна дивитися лихим оком; адже хтозна, попри вашу сердечність, ви можете бути її братом або нареченим і прийшли сюди, аби помститися за її викрадення… Вона нічого не каже мені про своє життя та зв'язки в минулому.

Цим він аж ніяк не хоче сказати, правив Біллі далі, що знімає із себе відповідальність у цій справі; хай яким було минуле міс Бромлі, саме він через свою необізнаність напав на неї в корчмі Рассекса і по тому свідомо вирушив до неї, аби взяти її силоміць; не можна було виключати, що цей її теперішній ненормальний стан був спричинений тим потрясінням, яке вона пережила внаслідок його нападу. Проте він дуже любить її, і зичить їй усякого добра, і ладен зробити все, що завгодно, аби поліпшити її становище чи у якийсь інший спосіб показати, що він не ухиляється від відповідальності.

Ебенезера настільки обеззброїла відвертість і привітність цього чоловіка, що хоч думка про занепад Джоан і ранила його до сліз, однак він не міг знайти в собі гніву на її викрадача.

— Нехай вас притягають до відповідальності люди чеснотливіші, ніж я, — натомість сказав він. — Тільки скажіть мені одне: чи носить ця жінка який-небудь перстень?

— Перстень? Так, носить один, вона його то цілує, то кляне, але нічого про нього не говорить. Це щось на кшталт срібної печатки; я так думаю, що він зроблений для того, щоб відганяти злих духів чи нагадувати про щось, за чим вона шкодує, бо на ньому є слово, схоже на «банно» довкола печатки: B-A-N-N-E.

На якусь мить ця загадка спантеличила Ебенезера; потім він упізнав анаграму.

— О Боже, це якраз те, чого я і боявся! Я більше, ніж наречений цієї дівчини, містере Ромлі; я її чоловік і прийшов сюди, серед усього іншого, визволити її з ваших пазурів! Одначе я переконаний, що ваша вина ще менша, ніж я собі уявляв; це я насамперед несу відповідальність за той жалюгідний стан, у якому опинилася Джоан Тоуст — це її справжнє ім'я, а не Меґ Бромлі, і якщо ви справді любите її і жалієте, то це ви маєте покарати мене, а не навпаки.

Його попереднє почуття благополуччя враз вивітрилося, і він ознайомив Біллі з історією свого зв'язку з Джоан Тоуст і того, яку кричущу несправедливість він учинив щодо неї, чим і пояснювалася її втеча з Молдена і її теперішній ненормальний стан.

Індіянин слухав з великою цікавістю і спочуттям.

— Даруйте, якщо це запитання здасться вам недоречним, сер, — сказав він, коли поет скінчив. — Як я зрозумів, ви кажете, що хоч і пошлюбили цю жінку, втім, ви досі лишаєтеся діваком, правильно? Просто дивовижно! А втім, як я зрозумів, ви натякали, що міс Тоуст, чи то пак місіс Кук… як би це міг сказати джентльмен?.. що ви, імовірно, не єдиний чоловік, який мав можливість насолоджуватися її товариством, і що інші, скажімо так, ставилися до її честі не так поштиво, як ви… Це правда, чи я якось хибно витлумачив ваші слова?

Ебенезер усміхнувся.

— Тут нема чого добирати слів, сер. У Лондоні вона була повією.

— Я зрозумів, — пробурмотів Біллі, але зморшки на його чолі свідчили про те, що це пояснення його не повністю задовольнило.

— І ви, звісно, цілком певні щодо цих речей?

Поет не міг приховати свого гіркого гумору.

— Либонь, ви не дуже обізнані з тим, як можуть поводити себе цивілізовані жінки, сер; спритна хвойда може перелюбствувати аж до самісіньких воріт Пекла і потім продати Люциперу дозвіл розплести їй віночок!

— Достоту так воно і є. А втім, перстень видається таким певним доказом… — і він, дещо розгублений, якось нерішуче дозволив кінцю речення так і повиснути в повітрі. — Ну, ось і кінець нашим здогадам: ондечки стоїть моя хатина.