Баришник дур-зіллям

— Щоб розповісти всю мою історію, знадобиться не одна година, — м'яко сказав він, — й останніми днями я стільки разів розповідав ту чи ту її частину стільком різним слухачам, що вже втомився від цього. Присяй-бо, Анно, я можу стільки розказати! Одного разу, коли нас уперше розлучили увечері, ти заплакала й сказала, що ми вже більше ніколи не зможемо надолужити те, що втратимо, бувши окремо, — і я навіть не здогадувався, яким воно було важливим, це твоє спостереження! Наразі нас розділяють не години і не кімнати; таке враження, що ми перебуваємо на вершинах двох гір-близнюків, але ж яка величезна прірва лежить поміж ними! Ми спробуємо поєднати їх, перекинувши місток, перш ніж залишимо цю хатину, хоча, щоб усе пояснити, нам треба цілий тиждень — який же він джентльмен, цей Біллі Ромлі, що дав нам декілька годин, аби ми мали змогу розпочати! Але я так гадаю, що спершу було б краще почути, що ж сталося між тобою та Джоан і що там діється у Молдені тепер, коли туди приїхав наш батько, бо, щоб навести глянс навіть на найдрібнішу подробицю моєї розповіді, може знадобиться ціла година. — І щоб навести приклад, він вирік, що схожість, яка існує між Біллі Ромлі й Генрі Берлінґеймом — це диво не більше, ніж схожість між братами. Анна була така приголомшена цим, що ледь на втратила мову; вона просила пояснити, але Ебенезер був невблаганний.

— Послухай, — сказав він, — ти взагалі не бачила Генрі? Я мушу знати це, перш ніж розпочну.

— Зовсім не бачила, — зітхнула Анна, — і в Кембриджі, і в Сент-Мері його також ніхто не бачив, це ім'я взагалі їм не відоме.

І змирившись із тим, що їй таки доведеться відкласти свої запитання на потім, вона розповіла, як їй було самотньо в Сент-Джайлзі, як у ній поступово ріс страх, що Берлінґейм так ніколи і не дізнається про своїх батьків (бо, як вона сказала, з'ясування цього питання було передумовою їхнього шлюбу), і як вона остаточно постановила залишити батька наодинці з його скаргами, приєднатися до Ебенезера в Молдені й переконати Берлінґейма, щоб він полишив свої пошуки, або ж допомогти йому, чим тільки зможе.

На цьому місці Ебенезер її перервав; повертаючи до себе її обличчя, він сказав:

— Любо Анно, у присутності брата тобі не треба соромитися будь-чого! Цей наш міст має стояти на биках з любові та щирості, бо інакше він впаде. — Він мав на мислі те кохання, яке вона начебто мусила відчувати до нього і щодо якого, як він думав, їм треба було неодмінно порозумітися від самого початку; однак він раптом пригадав, як Берлінґейм стверджував, що Анна і сама ледве здогадувалася про цю свою дивну одержимість, і цілком можливо, що зовсім не усвідомлювала того. Її спантеличений погляд, здавалося, тільки підтвердив це припущення. — Тобто я хочу сказати, — додав він, затинаючись, — що одного разу справи повернули так, що Генрі вважив за потрібне довірити мені деякі свої таємниці… одне слово, я взнав від нього деякі речі, що ти… — він не міг говорити далі; Анна, як і він, зашарілася по саму маківку і прикрила очі долонею.

— Тож тоді ти знаєш, що мій чоловік схожий на нього в усьому, — мовила вона. — Коротше слово, я так само незаймана, як і ти, але, як і ти, я далеко не невинна.

— Давай-но більш про це не будемо говорити! — благально мовив Ебенезер.

— Хіба що тільки ще одне. — Вона прибрала долоню і уважно подивилася на нього. Ебенезер був певен, що зараз вона зізнається у своїй протиприродній пристрасті. Те, що могло зараз статися, викликало у нього ще більшу тривогу, позаяк він підозрював, і в тому Берлінґейм його палко запевняв, що в якійсь мірі він і сам поділяє її; але натомість Анна виголосила, що він не повинен вважати її наївною в тому, що стосується Генрі Берлінґейма. Хіба ж вона не бачила, що найбільшу втіху вони йому справляли удвох? Хіба не викликав він у неї відрази у Сент-Джайлзі своїми амурними розправами про все на світі — від спаржі до собачок різних статей?

— Я так гадаю, що значно легше пізнати когось іншого, аніж самого себе, — мовила вона. — У характері Генрі мало того, про що б я ще не знала. — Вона вперше всміхнулася і зашарілася, раптом щось пригадавши. — Чи ж варт мені сказати тобі дещо, що він від тебе приховав? Я спитала його, перед тим як ви залишили Лондон, чого ти так панькаєшся зі своєю незайманістю, тоді як я так прагну позбутися своєї? І я ще сказала, що коли б ти був на його місці, то ми б уже давно поклали край цій нашій невинності.

Ебенезер почовгався.

— Він відповів, — продовжила Анна, дивлячись Ебенезеру просто в обличчя, — що ти плекаєш у своєму серці велику і потаємну пристрасть до жінки, у якій світ тобі відмовив, і що ти радше залишатимешся і надалі діваком, ніж погодишся на щось гірше!

— Це правда, у певному сенсі, — підтвердив поет. — Одначе це не стільки світ відмовив мені в Джоан Тоуст, як Джон Макевой і…