Баришник дур-зіллям

— Стривай, я ще не скінчила. Я маю зізнатися, Ебене, що ця новина, почута від Генрі, збудила в мені неабиякі ревнощі, хоч я і знала, що рано чи пізно ми все одно маємо когось пошлюбити. Просто ми були настільки близькими, ну, ти розумієш… У всякому разі я спитала, як звати цю леді, що викрала твоє серце, дивуючись, що ти так ніколи і не відкрив цієї таємниці своїй любій сестрі, що колись знала кожну твою думку і кожну забаганку. Генрі відповів, що ти й сам навряд чи усвідомлюєш насправді, хто вона, але навіть якби й усвідомлював, то сила звичаю запечатала б тобі вуста, оскільки об'єктом твоєї пристрасті є… твоя сестра!

Ебенезер аж підскочив.

— Генрі так сказав? О Боже, мерзенним витівкам цього чоловіка немає ні кінця, ні краю! Ти знаєш, Анно, що він мені казав про тебе те саме? Я довідався про твій зв'язок із ним, ну, ти розумієш… це сталося ще до того, як я взнав, що він неспроможний… і мене просто розпирало від гніву і заздрощів…

Він урвав мову, так і не скінчивши речення, але прихований зміст його слів був зрозумілий їм обом. Кімната враз виповнилася напругою і сум'яттям, але цього разу це чуття було відмінне од того, що охопило їх перед тим; їм раптом стало незручно на лаві; Анна, вдаючи, що їй треба почухати ногу, висмикнула руку з-під його руки і відвела погляд.

— Отже, — мовила вона і зупинилася, бо мусила відкашлятися. — Скидається на те, що в його словах усе ж таки було гірчичне зерня правди.

Якийсь час вони не могли розмовляти. Мовчанка була гнітючою, але Ебенезеру ніяк не спадало на думку, як її урвати. На щастя, Анна прийшла йому на порятунок; лагідним, розміреним голосом, немов ніякого відступу від теми їхньої розмови й не було, вона поновила свою оповідь про подорож із Сент-Джайлзу, не вдаючись до жодних додаткових пояснень, неначе було само собою зрозуміло, що нею рухало бажання з'єднатися із Генрі Берлінґеймом. Поету потеплішало на серці.

— Я нічого не чула про його справи аж із 1687 року, відколи ми з тобою залишили його в Лондоні. Потім минулої весни він підійшов до мене і звернувся так, як потім звернувся до тебе в диліжансі до Плімута, видаючи себе за полковника Пітера Сеєра. Коли я нарешті переконалася, що це насправді був він, Генрі розповів мені історію своїх пригод у провінціях, про своє відкриття декількох згадок свого тезка у Віргінії і про всі ті політичні інтриги, у які він був уплутаний.

Ебенезер поставив їй декілька запитань, що безпосередньо стосувалися цього останнього предмета, зізнавшись, що має певні сумніви стосовно добрих намірів Берлінґейма щодо себе і, що важливіше, не цілком певен, чи дійсно діло лорда Балтимора праве, а справа Куда несправедлива. Отож довелося відмовитися від попереднього задуму і розповісти, як Генрі вдавав із себе Чарлза Калверта і Джона Куда, і про те, як він одкинувсь од першого і переметнувся до другого; про те, як Бертран Бертон був переконаний, що сам Берлінґейм і є тим Джоном Кудом; про наявність доказів, які свідчили, що Куд, лорд Балтимор, Берлінґейм і сам Ендрю Кук, усі разом чи, може, хтось із них, безпосередньо причетні до тієї ганебної торгівлі повіями та опієм, про яку Анна довідалася від Бенджаміна Сперданса; і, нарешті, про ту всеосяжну підозру, яка виникла в Ебенезера, що і Балтимора, і Куда не існує взагалі, хіба що тільки коли вони знаходять своє втілення в особі Берлінґейма, або ж вони існують, так би мовити, як абстракції, не маючи до того ніякого стосунку і, можливо, навіть не здогадуючись про всі ці каверзи й чини, що їм приписують.

Анна слухала зацікавлено, але була не дуже здивована поведінкою Берлінґейма.

— Чи є лорд Балтимор і Джон Куд справжніми, чи то лише вигадка, — вирекла вона, — сказати я того не можу, хоча важко було б повірити в те, що таке узагальнення не має під собою якихось підстав. Я також не можу упевнено стверджувати і те, чи є ці двоє супротивниками, чи спільниками, або ж чи протистоять вони один одному в одних справах, а в інших входять у союз і на чиєму боці правда. Але я маю підстави думати, що коли Генрі по-справжньому зацікавлений у цих справах, то він ні до кого з них не привернувся серцем; та він, по щирості, й не суперечить сам собі, коли спочатку тягне руку за одного, а потім за другого. Чоловік, яким він дійсно захоплюється і якому, як я гадаю, служить — це губернатор Ніколсон.

— Ніколсон! — пирхнув Ебенезер. — Таж він, як я чув, ні риба ні м'ясо; він не католик, а втім, бився разом із Яковом на Ганслоу-Гіт; він був помічником Едмунда Ендрю і так різниться від нього, що ці двоє геть зневажають один одного; лорд Балтимор обрав його на призначення королівським губернатором, думаючи, що Ніколсон поділяє його вподобання, але хоч Ніколсон, схоже, і заклопотаний тим, щоб Куд постав перед судом, проте управляє так, неначе лорда Балтимора не існує взагалі, що, звісно, може так і бути.