Баришник дур-зіллям

Лорд Балтимор сидів в обтягнутому шкірою фотелі величезних розмірів біля коминка, і, хоч він і не підвівся, аби привітати свого відвідувача, проте зробив жест, люб'язно запрошуючи Ебенезера зайняти місце в кріслі навпроти. Це був літній чоловік, скорше невеликої статури, із гладенькою, попри свій вік, шкірою, великим носом, тоненькими білими вусиками та великими, надзвичайно яскравими карими очима; Ебенезеру спало на думку, що він виглядає як постарілий Генрі Берлінґейм, який набув шляхетнішого вигляду. Вбраний він був більш офіційно й дорого, ніж Ебенезер, але — як останній одразу вкмітив — не так модно: насправді так вдягалися років десять тому. Перука його була дорожня; хоч пишна, але не дуже довга, тугі пуклі не сягали плечей і висіли скручені, мов коркотяги; шалик, пов'язаний наослаб, з мереживами на кінцях, був із льону; каптан із рожевої парчі, підбитий алямодом, був заширокий у поясі та мав надто короткі поли, ніж було прийнято натоді, а кишені без клапанів були горизонтальні, а не вертикальні й розташовувалися вельми близько до країв. Рукави сягали майже зап'ястків і були завернуті на декілька дюймів, демонструючи підкладку, шиту сріблом, а зі зворотного боку відкривалися, утворюючи кутики, які звисали, ніби вуха мисливського пса. Бокові клапани по всій довжині стегон були оздоблені срібними ґудзиками та фальшивими петельками, а на правому плечі хизувався вузол зі срібних стрічок. Під каптаном була камізеля з армозину кольору індиго, застібнута на всі ґудзики, та єдвабні плюндри до пари. Із сорочки було видно лише витончені манжети з білого, тонкого, як павутиння, батисту. Крім того, його підв'язки були приховані під складками панчіх, а квадратні язички черевиків стояли прямо. У руці він тримав Ебенезерового листа та, примружившись, розглядав його в тьмяному світлі, яке ледве проникало крізь щільно запнуті портьєри, немов збирався пересвідчитися, що він усе правильно зрозумів.

— Ебенезер Кук, чи не так? — сказав він, розпочавши таким чином розмову. — З Мису Кука в Дорчестері? — Його голос, по суті досі сильний, мав непевну вібрацію, яка вказує на початок глибокої старості. Ебенезер злегка вклонився на підтвердження цих слів і зайняв місце, на яке йому вказав господар.

— Син Ендрю Кука? — спитав Чарлз, пильно вдивляючись у гостя.

— Саме він, сер, — відповів Ебенезер.

— Я був знайомий з Ендрю Куком у Меріленді, — мовив Чарлз, пригадуючи. — Якщо пам'ять не зраджує, це було 1661 року, того року мій отець призначив мене Губернатором Провінції, і я там видав Ендрю Куку патент на торгівлю. Але вже багато років я його не бачив і, напевно, навіть і не впізнаю, як, власне, і він мене. — Він зітхнув. — Життя — це битва, яка вкриває шрамами усіх однаково — і переможців, і переможених.

— Авжеж, — з готовністю підтакнув Ебенезер, — але справою живих є битися з ним та взяти приступом. І добрий солдат носить свої шрами з гордістю, і не має значення, чи переміг він, чи програв цю битву — він здобув їх хоробро, б'ючись у чесному поєдинку.

— Не маю жодних сумнівів, — пробурмотів Чарлз і звернувся до листа. — Як це розуміти, — завважив він, — Ебенезер Кук, Поет. Прошу, поясніть, що це має означити? Чи значить це, що ви здобуваєте свій хліб насущний віршуванням? Чи ви є кимось на взір менестрелів, що ходять по країні, жебракуючи та декламуючи напам'ять вірші? Маю визнати, мені нічого не відомо про це ремесло.

— Поет я, — відповів Ебенезер, дещо зашарівшись, — і можливо, не дуже й посередній, але ні пенні цим не заробив, та й ніколи не зароблю. Муза любить того, хто упадає лише за нею одною, та зневажає того, хто хоче бути при ній звідником, щоб натоптати власний капшук.

— Певно, що так, певно, що так, — сказав Чарлз. — Але хіба не буває зазвичай, що людина чіпляє до свого імені якусь яскраву ганчірку та розмахує нею привселюдно, як вимпелом, щоб таким побитом розказати всім про своє покликання та привернути до себе увагу всього світу? Отож якби я прочитав тут Ебенезер Кук, Лудильник, я б найняв вас полагодити мої казани; якби тут було Ебенезер Кук, Лікар, я б послав до вас усіх своїх домашніх, щоб ви промили їм кишківник і дали якісь ліки для зміцнення здоров'я; якби Ебенезер Кук, Джентльмен чи Есквайр, то, гадаю, ви прийшли б не для того, щоб найнятися до мене, і я б подзвонив своєму пахолку та наказав принести вам бренді. Але Поет, чи пак Ебенезер Кук, Поет. Що то за ремесло таке? І з чим його їдять? Яку роботу можна вам доручити?

— Власне, це та справа, про яку я і хотів поговорити з вами, — сказав Ебенезер, якого, здавалось, цей уїдливий коментар анітрохи не спантеличив. — Ви знаєте, сер, що, намагаючись здобути прихильність музи, на прожиток собі не заробиш, але це може бути покликанням, і не з доброго дива я додав до свого імені звання Поет. Не має значення, що я роблю і чим заробляю свій хліб; поет — це те, ким я насправді є.

— Це так, якби хтось підписався Джентльмен? — запитав Чарлз.

— Саме так.