Баришник дур-зіллям

— Тож ви прийшли сюди до мене не в пошуках роботи? Значить, ви не шукаєте собі місця?

— Місця у вас я не шукаю, — заявив Ебенезер, — адже як коханець не шукає у своєї любки нічого, опріч її прихильності та ласки, яка вже сама собою є для нього винагородою, так і піїт не потребує від своєї музи нічого, крім щасливого натхнення, і якщо плодом зусиль закоханого є наречена на шлюбному ложі та підтвердженням того — забарвлене багряним цвітом простирадло, то винагородою для поета є вишукане слово вірша, а підтвердженням того — сторінка, де його надруковано. Якщо дівчина має за собою гарне віно, то ним, звісно, не погребують, як і не відштовхнуть зневажливо той гріш, що принесе автору його публікація. Утім, це лише щасливий збіг обставин, якого навмисне не шукають.

— Ну, що ж, — сказав Чарлз, дістаючи з полиці над коминком дві люльки, — тоді, гадаю, ми можемо вважати з'ясованим те питання, що ви прийшли сюди не в пошуках місця. Викурімо ж наші люльки, а тоді прошу пояснити мені справу, яка вас сюди привела.

Обидва чоловіки набили тютюном і запалили свої люльки, й Ебенезер повернувся до предмету своєї розповіді.

— Не найми мене цікавлять, — повторив він, — а от служба — це зовсім інша річ, і саме це й становить суть мого візиту. Лише якусь хвилину тому ви спитали, що то за ремесло таке — поет і яку ж роботу можна йому доручити? Щоб відповісти, дозвольте мені, сер, запитати вас, чи було б щось відомо всьому світові про Агамемнона чи невтримного Ахілла, чи хитромудрого Одіссея, чи рогоносця Менелая, чи назагал про всю ту дивовижу пихатих греків і троянців, якби великий Гомер не переповів нам про них у своїх віршах? Скільки великих битв припали порохом історії за браком поета, який, оспівавши, зберіг би їх навіки? І скільки ж Єлен весною розквітає, і скільки їх, забутих, вирушає на потраву хробакам? Але дозвольте Гомеру зобразити її, вдавшись до великої оздоби свого вірша, і її краса буде збурювати кров двадцяти сторіч! І в чому, запитаю я вас, полягає велич Державця? У його подвигах на полі битви чи на м'якому, як пух, полі кохання? Таж достатньо одного покоління, щоб забути про них раз і назавжди! Ні, я вам так скажу, що велич його полягає не у справах, а в тому, як про ці справи розкажуть. І хто ж то має про них розповісти? Аж ніяк не історики, бо ж хоч би якими диявольськи прискіпливими та точними вони були стосовно того, скільки гоплітів мав Епамінонд, коли розбив спартанців у битві при Левктрах, чи як звали цирульника Карна Великого, проте ніхто не буде їх читати, хіба що їхні колеги-літописці або студенти — перші від заздрощів, а другі з примусу. Але віддайте його діяння та й самого діяча до рук піїта, і що ж з того вийде? О диво! Карлючкуватий ніс виправляється, худі ноги гладшають, пранці стають пролежнями, темні й сумнівні справи позбуваються ганьби, а яскраві стають ще яскравішими; і все це під мелодійні звуки рим, витончені порівняння, що змушують тамувати подих, і розмір вірша, що так хвилює. Отож усе це западає в голову, немов пісня «Зелені рукави», та зворушує серце, як Святе Письмо!

— Ясно як божий день, — сказав Чарлз з усмішкою, — що поет є корисним і потрібним членом почту Державця.

— А що справедливо для державця, то справедливо і для його держави, — правив далі Ебенезер, збурений власним красномовством. — І що б то була за Давня Греція без Гомера, а Давній Рим без Вергілія, щоб оспівувати їхню славу та велич? Герої помирають, пам'ятники руйнуються, імперії розпадаються, але «Іліада» сміється над плином часу, і вірш Вергілія звучить так само правдиво, як і тоді, коли його було складено. І хто, як не поет, може змалювати чесноту принадливою, а гріх відразливим, адже він один надає нам заразом і заповідь, і зоровзір? І хто інший змушує природу підкорятися своїй уяві та зображає людей кращими чи гіршими відповідно до своєї мети? І що інше може оспівувати так, як ліричний, прославляти так, як хвалебний, оплакувати так, як елегійний, і ранити так, як гудібрастичний вірш?

— Нічого з того, що я міг би назвати, — сказав Чарлз, — і ви переконали мене, що найліпшим другом і найгіршим ворогом будь-якої людини є поет. Прошу, сер, облиште ж тепер вашу передмову та прямо з'ясуйте мені суть вашої справи.

— Гаразд, — сказав Ебенезер, встромивши ціпка поміж колінами та міцно вхопившись за його маківку. — Чи сказали б ви, сер, що Меріленд може пишатися надлишком поетів?

— Надлишком поетів? — повторив Чарлз і задумливо затягнувся димом. — Ну, що ж, раз ви вже спитали, то гадаю, що ні. Ні, маю щиро визнати, entre nous[27], в Меріленді немає ніякого надлишку поетів. Аж ніяк немає. Гай-гай, та я можу побитись об заклад: пройдіть одного травневого дня вздовж і впоперек Сент-Мері-Сіті, і ви й сліду поета не подибаєте, так рідко вони там трапляються.