Баришник дур-зіллям

— Анітрохи.

— Хай йому грець! Знайти свою погибель від рук якихось дикунів!

— А от щодо цього, то вдвох ми зможемо ліпше відбити їхній напад, ніж це може зробити один. А тепер на добраніч. — Сказавши це, він відіслав нажаханого Бертрана в його кімнату та спробував поринути в сон. Але його уява була занадто заклопотана видіннями неминучого зіткнення між ним і батьком, подробиці яких він змінював і вдосконалював з неупередженістю митця і які не дали йому запасти в щось глибше, ніж у неспокійну дрімоту.

Однак трапилося так, що ніякого зіткнення не відбулося, хоча відстань від Сент-Джайлза до того місця, де він винаймав помешкання, була зовсім невеликою і подолати її в екіпажі не склало б ніяких труднощів. Ввечері на другий день після погрози Макевоя до Ебенезера в кімнату (яку він, геть знехтувавши службою у Пітера Паґґена, ледве зважувався залишати впродовж цих двох днів) прибув посланець з дванадцятьма фунтами готівкою та коротким листом від Ендрю.

Мій сину: правду люди кажуть, що діти — це достеменний клопіт, та непевна втіха. Варто лишень сказати, що я взнав, у якому порочному стані ти перебуваєш; я не бажаю копирсатись у сьому бруді, аби уздріти все те навіч. Якщо не хочеш, щоб я тебе зрікся і позбавив спадщини, тоді мусиш вирушити до Меріленду на облавку барка «Посейдон», що відпливає першого цвітня з Плімута до Піскатевея, звідкіля ти повинен негайно дістатися мису Кука і перебрати на себе обов'язки управителя Молдену. Либонь, десь за рік я маю намір востаннє відвідати плантації і благаю Бога, щоби на той час я застав Молден квітучим, а сина зустрів духовно переродженим — маєток вартий того, щоб передати його нащадкам, і вартий спадкоємця, гідного отримати сю вітцівщину. Се твій останній шанс.

Твій Отець

Ебенезер був скоріш прибитий, ніж приголомшений цим листом, бо подібного ультиматуму він і очікував.

— Еге! Таж залишився лише тиждень! — стурбовано подумав він. Йому завдавала болю думка, що доведеться залишити своїх приятелів саме тоді, коли, віднайшовши нарешті свою сутність, він був ладен почати отримувати задоволення від їхнього товариства; і хай би які примарні принади чекали на нього в тих колоніях, їх усі мов вітром звіяло перед перспективою справжнього відбуття в ті краї.

Він показав листа Бертрану.

— Ех, вийшло так, як я й гадав: ваші принципи мене згубили. Не бачу, щоб мене відкликали назад до Сент-Джайлза.

— Можливо, виклик прийде згодом, Бертране, з іншим посланцем.

Але слугу це, здавалося, мало втішало.

— Еге ж, якраз! Назад до старої Твіґґ? Здасться, вже ліпше мати справу з дикунами-індіянами.

— Обіцяю, що через мене ти не постраждаєш, — заявив Ебенезер. — Я заплачу тобі платню за весь квітень, і ти можеш уже зараз почати шукати собі якесь інше місце.

Слуга, видавалося, ледве повірив у таку щедрість.

— Хай благословить вас Бог, сер! Ви — справжній джентльмен, що й казати!

Ебенезер відпустив його та повернувся до своєї проблеми. Що ж його робити? Майже весь залишок того дня він провів розглядаючи в люстерку різні вирази свого обличчя; майже весь наступний день він складав станси до Смутку та Меланхолії в стилі «Il Penseroso»[24] (проте коротші та, за його задумом, з іншим впливом); третій же день він провів у ліжку, встаючи лише для того, щоб поїсти та справити потреби. Бертран час від часу пропонував свої послуги, але він від усього відмовлявся. Із ним відбулася зміна: він не голився, не міняв кальсонів, ноги його були немиті. Як можна сісти на корабель і відплисти до диких, примітивних колоній тепер, коли він усвідомив себе поетом і був ладен запалити весь Лондон своїм мистецтвом? А однак, як же йому викрутитися самому, без підтримки й без гроша, пішовши навсупір волі батька і зрікшись при тому спадщини?