Баришник дур-зіллям

Я доводжу до Вашого відома цей прикрий стан речей не тільки тому, що Ваше невід'ємне право як отця Кука-молодшого — знати про це, але й тому, що цей молодий чоловік, про якого йдеться, додав до інших своїх гріхів ще один, заманивши одну молоду особу до свого помешкання та пообіцявши щедру винагороду лише для того, щоб потім відмовитися заплатити.

Оскільки я представляю інтереси цієї обманутої молодої леді, то маю підстави вважати себе кредитором містера Кука, який заборгував мені п'ять гіней, котрі він відмовляється сплатити, попри мої неодноразові прохання. Я переконаний, що Ви як отець цього джентльмена будете зацікавлені в тому, щоб врегулювати цей борг прямо, надіславши безпосередньо мені плату, яка належить цій леді, або ж непрямо — переконавши свого сина сплатити борг, перш ніж ця справа набуде ширшого розголосу. В очікуванні на Вашу відповідь стосовно цієї справи залишаюся,

щиро Ваш покірний слуга,

Джон Макевой

— От халепа, це буде моєю згубою, — пробурмотів Ебенезер, дочитавши до кінця.

— Авжеж, якщо його відіслати, — погодився Макевой. — Заплати й можеш його пошматувати. Інакше я негайно його відправлю.

Ебенезер заплющив очі та зітхнув.

— Невже це так для тебе важливо? — усміхнувся Макевой.

— Авжеж. А для тебе?

— Авжеж. Це мають бути гроші за послуги повії.

У світлі ліхтаря Ебенезеру впав ув очі його вірш. Риси його обличчя почали танцювати свій звичний танок, але потім, трохи заспокоївшись, він повернувся до Макевоя.

— Це неможливо, — сказав він. — Це моє останнє слово. Можеш відсилати свого наклепницького листа, якщо хочеш.

— Саме так я і вчиню, — сказав Макевой і підвівся, щоб іти.

— І додай до нього ось це, якщо нескладно, — докинув Ебенезер. Відірвавши підпис «Ебенезер Кук, Джентльмен, Поет-лауреат Англії», він віддав вірш Макевою.

— Ти ба, яка відвага, — посміхнувся гість, швидко переглянувши вірш. — Що це? «А Федра — Гіполіта-Пасерба»? Ти римуєш «Семела слабка» та «Гіполіта-Пасерба»?

Ебенезер залишив без уваги його критичне зауваження.

— Принаймні це спростує твоє звинувачення, що я базграю мерзенні віршики.

— «Семела слабка» та «Гіполіта-Пасерба», — скривившись, повторив Макевой. — Кажеш, спростує? Дідько! Сер, таж це буде його беззаперечним підтвердженням. На твоєму місці я б негайно сплатив гроші за шльондру, а лист, Ендіміона, Пасерба і решту гамузом пустив з димом. — Він повернув вірш Ебенезеру. — Може, передумаєш?

— Ні.

— І через якусь шльондру поїдеш до Меріленду?

— Заради якоїсь шльондри я й вулицю не перейду, — упевнено сказав Ебенезер, — але заради принципу я перетну океан! Для тебе Джоан Тоуст, можливо, і шльондра; для мене вона — питання принципу.

— Для мене вона жінка, — відповів Макевой, — для тебе — марево.

— Який же з тебе митець, — зневажливо запитав Ебенезер, — якщо ти не бачиш, яким безмежним коханням я палаю?

— Який же митець з тебе, — так само зневажливо відказав йому Макевой, — якщо ти в цьому коханні нічого не тямиш? І до речі, ти й справді дівак, як то стверджує Джоан Тоуст?

— І ще й поет на додачу, — виголосив Ебенезер, уперше відчуваючи душевний спокій і рівновагу. — А тепер можеш іти, якщо твоя ласка. Роби свою ганебну справу!

Макевой аж носа почухав від подиву.

— І зроблю, — пообіцяв він і вийшов геть, залишивши господаря в цілковитій темряві.