Баришник дур-зіллям

— Ну, що ж, — зітхнула Джоан, — власне, мене це мало турбує, хіба що коли я час від часу розмірковую над цим: про повію не скажеш, що вона ночей не досипає, намагаючись дати раду цим милим питаннячкам. Якщо чоловік має гроші, щоб дати мою ціну, та при цьому від нього тхне трохи ліпше, ніж від чинбарні, а на ранок він залишає мене у спокої, я не скажу йому «ні» і він не піде від мене невдоволений своїм надбанням. І мені дуже подобаються діваки, як дитині подобається нове цуценя, коли воно вчиться ставати на задні лапки, виконувати команду «лягай» або «вмри». Тож давай, вставай з колін і лізь у ліжко, поки на цьому протязі ти не підхопив собі переміжну пропасницю. Я маю навчити тебе багатьох штук!

Сказавши це, вона простягла до нього руки, а Ебенезер, якого водночас кинуло в піт і дрижаки від тої боротьби, яка точилася між його любовним запалом і холодним березневим повітрям, на якому ось уже чверть години він стояв навколішках, пристрасно обійняв її.

— Боже милостивий, невже це насправді? — вигукнув він. — І яке ж то диво дивне — отримати раптом те, чого прагнув стільки часу у своїх мріях! От тобі й на! Люба моя, я такий схвильований! Мені бракує слів! І руки геть як неживі!

— Головне, щоб у тебе жило щось у гамані, — зауважила Джоан, — ну, а клопіт оживити решту вже залиш мені.

— Але, Бог свідок, я кохаю тебе, Джоан Тоуст! — заблагав Ебенезер. — Невже і зараз в тебе досі на думці цей мерзенний гаман?

— Перш ніж почнемо, заплати мені п'ять гіней, — сказала Джоан, — а тоді вже кохай мене, запросивши в свідки Бога чи когось іншого, мені байдуже.

— Та ти мене просто-таки до Бедламу доведеш з цими п'ятьма гінеями! — закричав Ебенезер. — Я кохаю тебе так, як жоден чоловік ще жодну жінку не кохав, і присягаю, що я скоріше задушу тебе або ж задушуся сам, ніж дам спаплюжити цими п'ятьма гінеями моє кохання, перетворивши його на якесь курвине торговисько! Я буду твоїм васалом! З тобою удвох ми б ширяли скрізь понад землею! І тілом, і душею я весь тобі належу, лише кохай мене, але поки я дихаю, ти не будеш належати мені, мов якась шльондра!

— Ага, значить, зрештою, це все ж таки обман і ошуканство! — вигукнула Джоан, й очі її спалахнули гнівом. — Ти гадаєш, що можеш заморочити мені голову всіма цими я весь твій, ти моя та пустими балачками про любов і цноту! Моє слово таке: або ти мені платиш, Ебене Кук, або ж я негайно, цієї ж хвилини забираюся геть і назавжди, і довго ти ще будеш проклинати свою скнарість, коли вістка про це дійде до мого Джонні Макевоя!

— Я не можу, — сказав Ебенезер.

— Тоді знай, що я зневажаю тебе, поганцю, ти — шахрай і бовдур! — Джоан притьмом вискочила з ліжка та схопила свій одяг.

— Знай, що я кохаю тебе, ти — моя спасителька і моє натхнення! — відповів Ебенезер. — До цієї ночі, поки ти до мене не прийшла, я й чоловіком-то не був, а так, лише якийсь телепень і пустодзвін; і ніколи, допоки я не стиснув тебе в обіймах, я не був поетом, а лишень якимось мартоплясом і нікчемним віршомазом! Але тепер, коли є в мене ти, Джоан, я гори ладен перевернути! Які вірші я зможу написати! Навіть тепер, коли ти, помиляючись, зневажаєш мене і ніколи більше на мене не зглянеш, я все одно любитиму тебе і черпатиму силу та наснагу з мого кохання. Адже воно таке сильне, що навіть коли так і залишиться безодвітним, то все одно підтримуватиме та надихатиме мене; але, якщо на те буде ласка Божа, він дасть тобі осягнути розумом, прийняти це кохання та відповісти на нього, і тоді, можливо, ти, ба ні, геть увесь світ почує такі вірші, які до того ще ніхто й ніколи не складав, і наше кохання буде зразком і прикладом для наслідування в усі часи! Зневажай мене, Джоан, я буду блискучим дурнем, таким собі Дон Кіхотом, що б'ється заради своєї Дульсінеї, хоч їй це і невтямку; але я отут кидаю тобі виклик — якщо тобі не забракне життя, вогню та розуму, кохай мене так віддано і щиро, як я кохаю тебе, і тоді я викличу на чесний герць усіх велетнів і зітру їх на порох! Люби ж мене, і я клянуся тобі: я буду поетом-лауреатом Англії!

— А мені здається, що за тобою Бедлам плаче, — одрізала Джоан, натягуючи сукню. — А щодо браку в мене розуму, то я радше була б дурепою, аніж падлюкою, і радше падлюкою, ніж божевільною, але я так гадаю, що ти один є усіма трьома в одній особі. І може, я й справді невеликого розуму, щоб збагнути твою велику пристрасть, якою ти, як стверджуєш, палаєш, але в мене вистачає клепки доглупатися, коли мене обдурили й ошукали. Мій Джон дізнається про все.

— О, Джоан, Джоан! — заблагав Ебенезер. — Невже ти й справді не варта того? Адже я урочисто тобі присягаю: жоден чоловік ніколи не запропонує тобі такого кохання.

— Запропонуй мені лише мою платню, і я й словом не обмовлюсь про це Джонові: решту своєї пропозиції можеш запхати собі туди, де взяв.

— Отже, — зітхнув Ебенезер, не тямлячи себе з розпуки, — ти й справді того не варта! Що ж, хай буде так, якщо вже так мусить бути: але моє кохання від того меншим не стає, як не стане воно меншим і через ті страждання, які я вітаю і знесу заради тебе!