Баришник дур-зіллям

— Ти кажеш це, а водночас і смакуєш, — усміхнулася Джоан, — і якби міг знайти собі таку ж милу дитину, якою була я, то з масним блиском в очах вчинив би так само, що аж пара з дупи йшла б. Ні, Ебенезере, не гани старого Гарольда, якого звела в могилу лихоманка і який ось уже кілька років спочиває у сирій землі, злягаючись з хробаками у студених покоях, що аж гай шумить. Я скажу, що така вже природа цих п'явок, що вони кусають, а ті, кого вони кусають, бажають цього, тож для мене загадка й диво, як так трапилося, що є стільки охочих до цих п'явок і навіть найкращі з них так швидко наїдаються досхочу, а твоя так довго залишалася голодною, і, як ти стверджуєш, аж цілих тридцять років? Невже ви якийсь несосвітенний тюхтій, сер? А може, ви належите до того дивного різновиду людей, які палають пристрастю лише до осіб власної статі? Я цього ніяк не збагну!

— Ані перше, ані друге, — відповів Ебенезер. — І тілом, і душею я чоловік, і те, що я досі залишаюся незайманим, — не зовсім мій вибір. Я уже давно готовий, але ж, щоб змолоти зерно кохання, крім товкачика, потрібна ще і ступка, і жоден чоловік не станцює один той танок, який слід танцювати у парі, а до цього вечора ще жодна жінка не звертала на мене уваги.

— Їй же бо! — засміялася Джоан. — Та хіба ж овечка бігає за бараном або курка за півнем? Хіба поле йде до плуга, щоб його зорали, або піхви надівають на меч? У тебе якийсь перекручений погляд на цей світ!

— Твоя правда, — зітхнув Ебенезер, — але ж мені геть нічого не відомо про мистецтво зваблення, та мені й терпіння завжди бракувало.

— Тю! То не складає великих труднощів — затягнути жінку в ліжко! Щонайбільше, присягаюся, чоловікові достатньо відверто та ввічливо попрохати, але якби ж то вони це вміли.

— Ото й усього? — здивовано вигукнув Ебенезер. — Невже жінки настільки сластолюбні?

— Ні, — відповіла Джоан. — Не думай, що нам, жінкам, так само, як і чоловікам, так уже кортить злягатися будь-коли, — ми робимо це часто із задоволенням, але рідко коли з пристрастю. Хай там як, але ж чоловіки без угаву бігають за нами, мов якісь псюри за сучкою в тічці, і вмовляють нас звернути на них увагу та відсунути вбік наші чесноти, а потім самі ж і зневажають нас, називаючи шльондрами та хвойдами, якщо ми піддаємося на їхні вмовляння; або вони благають нас бути вірними своїм чоловікам, а потім хапаються за найменшу нагоду наставити роги своїм вірним друзям; або закликають нас пантрувати й шанувати свою цноту, а разом з тим полюють на неї звідусіль, будь-де, у кожному провулку, у кожній кареті чи вітальні; або ж ми їм швидко набридаємо, якщо не виявляємо палкого бажання злягатися, а коли навпаки — виказуємо, тоді вони читають нам проповіді та називають нас грішницями; з одного боку, придумують норми поведінки, а з другого боку — ґвалтують; і загалом закликають нас бути доброчинними та цнотливими і в той же час не оминають жодної нагоди звабити нас і штовхають до гріха. Отож нас так тягнуть і сіпають зусібіч, що, скажу я вам, ми, жінки, у цій метушні, перелякані й непевні від тих протиріч, що нас роздирають, і самі до пуття не знаємо, що нам слід робити, а чого не варт, і такі спантеличені, що ніколи не знаємо, якими ж насправді є наші думки з цього приводу або ж наскільки можна відхилитися від прийнятих норм у тому чи тому випадку; тож коли чоловік починає свій звичний ритуал і, походжаючи з бундючним виглядом, буде поплескувати нас по сідницях або ж смикати та щипати, то, звісно, ми його відштовхнемо (якщо він прямо не повалить нас додолу і не візьме силоміць), а якщо він залишає нас у спокої, ми настільки раді цій нагоді перевести дух, що навіть не наважуємося зробити крок; але якби ж то чоловік просто, без хитрувань, по-дружньому звернувся до нас, і бачив у нас таких же людських істот, як і він сам, а не дивився на нас очима племінного огира як на дупу й цицьки, і після ввічливої бесіди люб'язно запропонував би переспати, так само, як зіграти партію в віст (замість того, щоб так хтиво запрошувати нас грати у віст, немов припрошуючи до ліжка), — отож я й кажу, що коли б якийсь чоловік умів таким чином ввічливо попрохати, то ліжко б його зламалося під вагою вдячних жінок, а сам він посивів дочасу! Але, достоту, цього ніколи не трапиться, — підсумувала Джоан, — адже це означало б, що доведеться мати справу з рівним собі, а не з васалом: не лише самої розваги прагне чоловік, йому потрібно підкорити, а інакше б розпусники траплялися так рідко, як моровиця, а не так часто, як пранці. Потрібно всього лише попрохати, Ебенезере, щиро та ввічливо, так само, якби ти попрохав би про невелику послугу свого доброго друга, і тоді твоє прохання рідко коли зустріне відмову. Але ти мусиш попросити, бо інакше ми, раді, що ніхто нас не примушує до цього, із полегшенням пройдемо повз тебе.

— Далебі, — визнав Ебенезер, хитаючи головою, — досі мені навіть і на думку не спадало, яка ж бо вона сумна, жіноча доля. І які ж ми все-таки свині!