Баришник дур-зіллям

— А бодай же ти страждав на пранці, йолопе! — відповіла Джоан і розлючена залишила кімнату.

Ебенезер був такий поглинутий почуттям любові, що ледве помітив, що вона пішла: збуджений, він міряв кроками кімнату, склавши руки за спиною та міркуючи над силою і глибиною свого нового почуття: «Невже після тридцяти років сну я нарешті прокинувся? — питав він себе. — Чи це лише тепер я і поринув у сон? Але певен, жоден з тих, хто живе наяву, ніколи не відчував у собі такої запаморочливої сили і в жодному чоловіку вві сні ніколи не нуртувало так життя! Агов! Пісня!»

Він підбіг до свого письмового столу, схопив перо й без довгих вагань склав таку пісню:

Пріам Трою, що спустошена є,
Андромаха дитя жваве своє,
Улісс Пенелопу цнотливу свою
Не кохали, як я

Джоан люблю!

Ендіміона Семела слабка

,А Федра — Гіполіта-Пасерба,
Він був Дівак — отак і Ти, молю,
Любове, Цноту полюби мою.

Не Дар скупий, моя Невинність, знай,

Як віддаси — Віддяку вимагай.
Й не вкрадений зі Скарбу Самоцвіт
А те, що, взявши, не вернеш — і квит.

Збережена Невинність береже —

Життя і Смерть, Історія і Час же.
Без неї Смертних Подих я вдихну:
Життя почну — й так Смерть свою почну!

Скінчивши складати вірша, унизу сторінки він написав «Ебенезер Кук, Джент., Поет-лауреат Англії», лише для того, щоб подивитися, як воно буде виглядати, і, роздивившись, лишився задоволеним.

— Тепер це тільки питання часу, — радісно сказав він. — Присягаю, рідкісний мудрець знає, хто він насправді: і якби в розмові з Джоан Тоуст я дав слабину, то, либонь, ніколи і не здобув би цього знання! Значить, це я зробив цей вибір? Е, ні, адже тоді, коли я його зробив, не було ніякого Я! Це сам вибір створив мене: шляхетний вибір — поставити кохання понад сластолюбством, і шляхетний вибір говорить про шляхетність того, хто його здійснив. Хто я? Хто я? Дівак, сер! Поет, сер! Я дівак і поет; це менше, ніж простий смертний і разом з тим більше; не просто людина, а все Людство! Моя невинність буде символом моєї сили та доказом мого покликання; і нехай її візьме та, яка буде варта того!

Саме тієї миті слуга Бертран тихенько постукав у двері та, не чекаючи, поки Ебенезер встигне щось сказати, зайшов, тримаючи в руках каганець.

— Я можу тепер лягати спати, сер? — запитав він і, хижо підморгнувши, додав: — Чи будуть ще якісь відвідувачі?

Ебенезер спалахнув:

— Ні, ні, можеш іти спати.

— Гаразд, сер. Приємних сновидінь.

— Усе гаразд?

Але Бертран, ще раз так само підморгнувши, зачинив за собою двері.

— Цей хлоп таки й справді зарозумілий і зухвалий, — подумав Ебенезер. Він повернувся до свого вірша і, насупивши чоло, прочитав його декілька разів.

— Ця річ — справжній самоцвіт, — визнав він, — але потрібен останній доторк.

Він уважно переглянув вірш рядок за рядком: «Не кохали, як я Джоан люблю!» Тут він затримався, звів докупи брови, міцно стулив вуста, примружив очі, тупнув ногою і почухав зворотним кінчиком пера підборіддя.

— Гм, — сказав він.

Ще трохи подумавши, устромив перо в каламар і, набравши чорнил, викреслив Джоан, а замість цього вписав слово Серце. Потім він знову перечитав вірш.

— Це був дотик майстра! — задоволено оголосив Ебенезер. — Ця річ бездоганна.

8

Ділова розмова межи принциповими людьми та які були її наслідки

Закінчивши правити свій вірш, Ебенезер поклав його на нічний столик, роздягся, заліз у ліжко та незабаром знову поринув у сон, перерваний візитом Джоан Тоуст, оскільки події того дня доволі його виснажили. Але сон його був уривчастий — цього разу нервове збудження, а не розпука, було причиною того, — і як попередній, цей сон був також нетривалим; Ебенезер і години не пробув під своєю стьобаною ковдрою, як його знову розбудив голосний стукіт у двері, які він забув зачинити на засув після того, як пішла Джоан.

— Хто там? — вигукнув він. — Бертране! Хтось стукає у двері!

Але перш ніж він встиг запалити світло та навіть встати з ліжка, двері грубо розчинилися і в кімнату, тримаючи в руці ліхтаря, ввійшов Джон Макевой. Він зупинився біля ліжка та підніс світло ближче до обличчя Ебенезера. Бертран, оскільки він так і не з'явився, здавалося, спав, і це трохи занепокоїло Ебенезера.

— Мої п'ять гіней, якщо ваша ласка, — спокійно зажадав Макевой, простягаючи вільну руку.

Ебенезера одразу кинуло в піт, але він все ж таки, не встаючи з ліжка, спромігся запитати хрипливим голосом:

— Я що — винен тобі гроші? Не пригадую, щоб я в тебе що-небудь купував.