Баришник дур-зіллям

Хай там як, відомо, що Джон Куд так ніколи і не здолав досягти тих цілей, які йому приписували, як і не змогла того зробити інша постать, що залишалася в тіні й, вважалося, перебувала на протилежному полюсі моралі, — лорд Балтимор, принаймні не за свого життя. Бо хай якими сумнівними були засоби та мотиви Чарлза Калверта, якщо він взагалі існував (і якщо Берлінґейм не зобразив його у фальшивому світлі), усе ж можна було припустити, що він принаймні прагнув повернути своїй родині права власності на Меріленд. Погодившись із цим, можна сказати, що в 1715 році він помер, зазнавши, напевно, подвійного розчарування, адже не тільки Меріленд був натоді вже під управлінням шостого королівського губернатора, а і його син і спадкоємець Бенедикт Леонард Калверт за два роки до того зрікся католицької віри на користь англіканської церкви, втративши через це ті чотириста п'ятдесят фунтів, які щороку виділялися на його утримання. Одначе саме це дезертирство і поклало початок швидким і драматичним змінам, що вплинули на добробут родини: Чарлз Калверт помер двадцятого лютого, і вигнаний з лона сім'ї Бенедикт Леонард став четвертим лордом Балтимором; але менш ніж за два місяці по тому, 5 квітня, Бенедикт спочив, і титул успадкував його шістнадцятирічний син, якого також звали Чарлз. Тепер цей п'ятий лорд Балтимор був не тільки протестантом, як і його батько, а ще й привабливим і розбещеним двораком, і він зажив такої шани в королівському палаці за свої здібності до звідництва й каверз, що з часом зробився камер-юнкером принца Вельського. Маючи силу-силенну таких корисних навичок, він лише за місяць зробив те, чого його дідусь не міг досягти двадцять п'ять років: у травні 1715 року Його Королівська Високість Георг І поновив хартію, що давала йому права на Меріленд, зберігши в ній заледве не монарші привілеї такими, якими вони були від самого початку.

Уже одних цих чудес, як здається Автору, стане як доказів, щоб засудити пані Кліо, висунувши їй звинувачення в безсоромності, що одного разу і зробив наш поет; а що ж тоді думати, коли оцей самий молодий Балтимор у 1728 році запропонував Ебенезеру Куку справжній чин Поета і Лауреата Меріленду? «Що йому Гекуба», як звик виголошувати наш поет. Чи, якщо вже спробувати висловитися в стилі його гібридних метафор: занурмося у фарс цієї музи до самого кінця й опустімо завісу!

Для початку Читачу треба знати, що після того спалаху натхнення, що спонукав його взимку 1694 року, поки він одужував у Молдені, скласти не ту, обіцяну «Мерілендіаду», а сатиричну поему, у якій було б зображено всі незгоди, що його спіткали, Ебенезер більше не написав жодного вірша впродовж тридцяти чотирьох років. Невідомо, чим була викликана ця його безплідність — чи то втратою незайманості, чи розчаруванням у власному таланті, чи браком натхнення, чи змінами в його особистості, чи якоюсь витонченішою причиною, але було б марною справою дошукуватися їх, й Ебенезер був приголомшений, як буде приголомшений і Читач, взнавши, що якраз упродовж цих десятиліть його слава як поета зростала з року в рік! Рукопис, у якому він піддав нападкам Меріленд, як ми пам'ятаємо, Ебенезер забрав із собою під час ганебної втечі з Молдену і вручив через Берлінґейма капітану барка «Пілігрим». Тоді Ебенезер дуже опасувався за його цілісність і вимагав від Берлінґейма запевнень, що капітан неодмінно доставить його лондонському видавцеві; але в тій навалі подій, що відбулися потому, він геть забув про поему, і коли після того, як охрестили Ендрю III, Життя трохи попустило хватку на його горлянці, він, не виказуючи особливого інтересу, почав задумуватися над тим, що ж з нею могло статися.