Баришник дур-зіллям

Але щиро кажучи, йому вже майже нічого було сказати у віршах. Час від часу, коли він порядкував у своєму маєтку, якийсь двовірш таки спадав йому на думку, але бурхливі дні, сповнені подій, і роки спокою, що залишилися позаду, або ж притупили його поетичний дар, або загострили його критичні здібності; сам «Баришник дур-зіллям» йому бачився простим і незграбним твором, повним грубої злоби та дратівливості, неясних алюзій, громіздких чи просто зарозумілих викрутнів; і жоден з пізніх задумів так і не здався вартим його пера. 1717 року, вирішивши, що коли він і мав якісь борги перед батьком, то сповна їх сплатив, Ебен продав свою частку мису Кука такому собі Едварду Куку — тому самому бідолашному рогоносцю, чиє ім'я він колись узяв собі, щоб втекти від капітана Мітчелла, а Анна свою — майору Генрі Тріппу з дорсетського посполитого рушення; і хоча «їхній» син Ендрю III натоді був уже дорослим чоловіком двадцяти одного року і мав би якось упоратися з усіма ранами, які скандал, пов'язаний з його появою на світ, міг би йому завдати, вони переїхали спочатку до Кенту, а згодом до округу Принс-Джордж. Для заробітку Ебенезер, якому вже перевалило за п'ятдесят, виконував різноманітні обов'язки клерка, бувши заступником Генрі й Беннетта Лоу, головних митників Провінції, до яких він пристав (Автор з прикрістю повідомляє про це) через своє переконання, що їхній брат Ніколас був насправді Генрі Берлінґеймом. Анна, треба сказати, не дозволяла собі розділяти з ним цей обман, хоч і не заважала обманюватися брату; але Ебенезер з кожним днем дедалі більше утверджувався в цій думці. Якщо це й справді був самообман: Ніколас Лоу в жодній мірі не був схожим на те останнє втілення Берлінґейма чи на якесь інше втілення їхнього колишнього вихователя, але він був відповідного віку і зросту, мав допитливий розум і широку освіту і навіть вряди-годи виказував ознаки того, що можна назвати не інакше, як схильністю до «космофілізму». Ба більше, на всі натяки Ебенезера і завуальовані питання він відповідав з пустотливою усмішкою і навіть по-особливому знизуючи плечима… Але ні! Як і Анна, ми не будемо піддаватися спокусі впасти у folie à deux[108]: вік зробив нашого героя, як і багатьох інших, надто довірливим, і годі вже про це!

Треба згадати ще про дві речі, які сталися 1728 року, щоб уже завершити нашу історію. Старий Чарлз Калверт натоді був уже під землею тринадцять років і не міг належним чином оцінити, як це зробив наш поет у свої шістдесят два роки, останню посмішку долі, що стосувалася «Баришника дур-зіллям»: кінець-кінцем наслідки, до яких призвела поема, були саме такими, яких він очікував від «Мерілендіади», і виявилися повністю протилежними намірам її автора. Меріленд, частково через добре відому поему, набув у вісімнадцятому сторіччі слави благодатної і висококультурної провінції, яку можна було порівняти з Віргінією, і декілька вельмишановних родин схилилися до того, щоб там оселитися. Щоб відзначити цей факт, п'ятий лорд Балтимор (той знаменитий молодий гульвіса і дилетант, про якого згадувалося раніше) під враженням написав листа літньому поету, із якого варто навести лише таке:

Мій дід і тезко, попри всі свої беззаперечні Чесноти, не бувши надто обізнаним з Мистецтвами й одкинувшись од своєї початкової мети назвати вас Лауреатом (хоч треба висловити нашу впевненість у тому, що він усе ж таки зробив це, дарма що пізніше заперечував), не зміг оцінити належним чином той дар, який ви піднесли Меріленду. А тому ми вважаємо слушним, щоб тепер, коли ціле покоління засвідчило високі якості вашого твору, ви дійсно прийняли, хоч дещо і запізно, той чин і титул, вимогам здобуття якого ви вже давно відповідаєте. А саме Поета & Лауреата Провінції Меріленд…

Ебенезер лише всміхнувся і похитав головою, коли сестра запропонувала, щоб він його прийняв.

— Ні, Анно, мерілендське підсоння кепське для поета, і мій талант не настільки міцний, щоб вижити в ньому. Хай Балтимор дарує цей титул одному з тих, чиє перо заслуговує на це; а щодо мене, то я так міркую, що до муз я більше не заграватиму!