Баришник дур-зіллям

Післямова Один Барт і два Куки

Талант Джона Барта полягає в тому, що на основі посередньої 21-сторінкової поеми Ебенезера Кука початку XVIII століття він зробив геніальний понад 800-сторінковий роман. Геній же Джона Барта в тому, що, крім цього, він написав ще дванадцять талановитих романів і з три десятки оповідань.

Наприкінці 1955 року письменник закінчив два романи про нігілізм і збирався писати третій, останній у цій серії. Тоді він думав, що винайшов нігілізм, але коли з'ясував, що це не так, то розчарувався в самій ідеї. Перші романи він писав кожен за три місяці, а третій — три роки, але всі — від руки. 12 квітня 1958 року вже було 1000 сторінок рукопису, тобто десь половина першої чернетки, і тоді Барт вирішив додатково попрацювати з історичними документами. В інтерв'ю він згадував, що близько року вивчав так звані «Архіви Меріленду» у 72 томах (історія цього округу від 1637 до 1776 року, коли він став штатом), а також безліч архівних свідчень про колоніальну історію, щоб доволі точно відтворити обставини життя, факти про сім'ю Кука та загалом історичний контекст. Пізніше це дало йому право відповісти рецензентам: «Хай би що там казали критики, але біографічно я всюди точний, крім тих місць, де вигадував». Крім того, він ще й географічно точний. Проте фінальний текст виявився дуже неоднорідним, тому Барт довго не міг знайти для нього доречне жанрове визначення: «філософсько-пікарескна феєрія» (1958), «ідеологічний фарс» (1959), а за кілька років він уже називав «Баришника дур-зіллям» «моральною алегорією у формі колоніальної історії» (хоча згодом пожалкував про слово «алегорія») і «пастишем» («частково пародія, але переважно відлуння і не імітація»).

Девід Моррелл[155], докладно дослідивши передісторію виходу роману, пише, що Тімоті Селдес, редактор Барта в «Даблдей», вмовив редакційну раду прийняти роман, але видавництво зажадало, щоб письменник скоротив текст. Барт запитав, які саме сцени вони вважають зайвими, і керівництво, уважно прочитавши твір, визнало, що текст складено так ретельно й монолітно, що жодну частину з нього не можна прибрати, не нашкодивши цілому.

Джон Барт починав писати «Баришника дур-зіллям» як художній життєпис напівзабутого поета Ебенезера Кука, але в підсумку створив роман не про людину, а про епоху, а якщо брати загальніше — про американські характери, які, попри історичні реалії, лишаються майже незмінними. Про реального Ебенезера Кука, автора поеми «Баришник дур-зіллям» (1708) відомо мало, а те, що знаємо, взято переважно з його творчості, біографії Лоуренса Рота[156] та дослідження Едварда Коена[157]. Навіть достеменно не відомо, як його звали: Ebenezar чи Ebenezer, Cook чи Cooke. Він, імовірно, народився в Лондоні[158] 1665 або 1667 року. Можливо, вчився в англійському Кембриджі, бо у своїй поемі називає його «рідним» («Mother Cambridge»). Відомо, що 1694 року він як мешканець Сент-Мері-Сіті підписав петицію про перенесення столиці Меріленду в Аннаполіс. Припускають, що в Америці Кук був «баришником тютюну», а згодом, імовірно, став правником в окрузі Меріленд, який тоді був британською колонією. Пізніше повернувся до Лондона, але, зрештою, знову опинився в Америці, де після смерті батька (1711) успадкував його маєток у Молдені (Cooke's Point[159]), який вони із сестрою продали 1717 року. У 1720-1722 роках Кук працював заступником генерального скарбничого провінції за дорученням Генрі Лоу-молодшого, а від 1728 року офіційно займався юридичною практикою в окрузі Принс-Джорджес. Важливо, що деякі свої тексти починаючи з грудня 1728 року він підписував «поет-лауреат», але жодних документів, які підтверджували б цей титул, не знайдено.

Відомий Ебенезер Кук передовсім як автор вищезгаданої поеми, яку вважають першою американською сатирою, хоча він ще написав її продовження «Відроджене дур-зілля» [«Sot-Weed Redivivus»], видане 1730 року, незадовго до його смерті (1732). Продовження великої слави не здобуло, і про Кука довгий час згадували лише дослідники колоніальної мерілендської літератури, аж поки 1960 року уродженець цього штату Джон Барт не видав свій роман, назву якого запозичив у джентльмена Ебенезера Кука.

Цікаво, що Кук підготував «третю редакцію» поеми (досі загадкою лишається, чи була «друга редакція»), яку видав в Америці (Аннаполіс, 1731), зробив у ній понад 80 правок і повністю переписав останні тринадцять рядків, змінивши брутальне «Прокляття»[160] («Curse») першої версії на «Побажання» («Wish») мерілендському краю. Так, що фінал став такий: