Баришник дур-зіллям

Важливо, що роман Генрі Філдінґа, повна назва якого «Історія Тома Джонса, знайди», самим заголовком визначив дві головні сюжетно-тематичні пункти для Джона Барта: історія і таємниця народження. Знайдою в романі є Генрі Берлінґейм, відсутній в оригінальній поемі, і саме він дуже хоче дізнатися, хто його батьки. Стен Фоґель і Ґордон Слетгауґ[165] зауважують, що прізвище Берлінґейма (Burlingame) вказує на його значення в фабулі: burl («вузлик на нитці в тканині; наплив на дереві») підкреслює «плетіння й розплутування оповіді», a game («гра») свідчить сама за себе. Недарма Генрі, цей трикстер із незрозумілим походженням (таємниця якого розкривається наприкінці роману), принаймні вісім разів змінює свою подобу (роль та ім'я) в «Баришнику дур-зіллям».

Гайді Зіґлер[166] зауважує, що ще однією сюжетною лінією є пародійне дорослішання головного героя Ебенезера Кука, двійником якого є Генрі Берлінґейм. Обидва неспроможні мати нормальні сексуальні стосунки (тобто дорослішати): Ебен через моральні причини, Генрі — через фізичні. Джон Старк[167] зазначає, що роман — це пошук ідентичності: Кука як поета, Берлінґейма як сина. Загалом усі персонажі Барта мають проблеми з ідентичністю, ледь не кожного/кожну не впізнають і плутають з іншим/іншою, або вони через різні причини самі вдають із себе когось іншого. Проте шлях до себе не для всіх персонажів стає радісним і найчастіше завершується трагічно. Та й омріяна самоідентифікація переважно така ж неістинна, як і численні маски. Так, різні персонажі постійно кепкують з Кука-поета: чого варта тільки дискусія Ебена і Генрі про те, що до слова «місяць» немає рими, і те, як Берлінґейм невимушено вирішує цю проблему. Зважаючи на місце Ебенезера Кука в історії американської літератури, стає зрозумілим, що його поетичний шлях — доволі символічний, що першим зміг відчитати уважний Леслі Фідлер[168], який в рецензії на роман зазначив, що сприймає його як «довгий коментар про тяжке становище письменника в Америці».

Девід Моррелл зводить лінію Ебенезера Кука до руху від невинності (дівак) до досвіду (поет), і декілька дослідників зазначають, що ця тематика співзвучна роману Ґрема Ґріна «Тихий американець» (1955), де Олден Пайл також страждає через свою невинність у ворожому оточенні. Зважаючи на фразу Барта, що він спочатку думав, що пише про цінності, але виявилося, що писав про невинність, Річард Ноланд[169] справедливо припускає, що сексуальна невинність Кука може бути захисною реакцією супроти несвідомого визнання свого інцестуального бажання. Зворотною реакцією на це є закоханість Ебенезера в ту, яка втілює повну протилежність його цнотливості, — повію Джоан Тоуст. Тому деякі дослідники припускають, що Джон Барт запропонував свою версію «Кандіда» Вольтера, обігруючи популярну в 1960-х роках концепцію американця як «нового Адама» (висвітлену в книзі Річарда Льюїса 1955 року). Важливо, що в романі Барта Кук спочатку прагне оспівати Новий світ у поемі «Мерілендіада», але зрештою, побачивши, що навіть його родинний маєток перетворився на опійне кубло і бордель, пише нищівну сатиричну поему «Баришник дур-зіллям». Письменник, дослідивши архіви, зазначав, що тоді мерілендці найбільше боялися змов чужинців: французів, індіанців, католиків і загалом будь-кого, бо все це просто могло знищити провінцію. Тож незайманий Кук (virgin poet), що припливає підкорити «незайману землю» (virgin land) дивується, знаходячи «сраний в біса Меріленд», де відбувається гоббсівська війна «всіх проти всіх». На думку Евелін Ґлейзер-Ворер[170], автор у такий спосіб підриває саму ідею «американської мрії», яка базується на протиставленнях свободи і беззаконня та цивілізації і дикунства.

Однією з другорядних, але важливих ліній роману, що демонструє, як Джон Барт працює з історичними фактами, є легенда про Покахонтас. Барт дає дві версії цієї історії (Сміта і Берлінґейма), тоді як історичний Джон Сміт лишив доволі неоригінальну оповідку, щодо автентичності якої дослідники мають великі сумніви. Письменник наповнює твір оповідями й оповідачами, алюзіями, цитатами й ремінісценціями, загалом — інтертекстуальністю. Тому й історія для нього — це не факти, а оповідь, тобто історія як література, яку пишуть не переможці, а будь-хто. Як це сталося з Покахонтас, про яку багато писали, поки «правда» про неї остаточно забулася. Письменник неодноразово обігрує співзвучність англійських слів «story» та «history», які українською можна перекласти одним багатозначним словом «історія». В одному з інтерв'ю Барт зазначав, що, на його думку, «романіст, як і радянський історик, розглядає істину як доречну сировину і завжди маніпулює нею з прихованими мотивами».