Але того ж таки року Ніколаса Лоу спіткала смерть, яка так глибоко вразила поета (завдяки тому самообману), що він зламав свою обітницю і перервав довгу мовчанку, аби надрукувати в «Мерілендській газеті» «Елегію на смерть вельмишановного Ніколаса Лоу, есквайра», що містила різноманітні алюзії на його двозначні почуття до цього джентльмена. Відтоді чи то через те, що він відчув, що його талант дозрів, чи просто тому, що зламати обітницю — це як втратити невинність, річ непоправна, з якої треба скористатися собі на пожиток (якою була причина — це вже хай вирішує Читач), він не щадив свого пера: у 1730 році він видав довгоочікуване продовження, «Воскресіння дур-зілля, або Верцадло плантатора», яке, на жаль, не мало такого успіху, як оригінальний твір; наступного року опублікував ще одну сатиричну оповідь, цього разу в ній ішлося про ребелію Бекона у Віргінії, і перероблене (і вихолощене) видання «Баришника дур-зіллям». Весною 1732 року у віці шістдесяти шести років він помер від якоїсь хвороби, схожої на флегмонозну ангіну, і його кохана сестра (яка невдовзі відправилася слідом за ним), впорядковуючи його справи, знайшла серед паперів Ебена епітафію, яку, хоч вона і не була датована, Автор вважає його останнім твором і наводить тут для зацікавлених у його творчості учених:
На жаль, його спадкоємці вирішили, що буде недоречно увіковічувати пам'ять про свого предка таким написом, і натомість вигравірували на камені якусь звичайну в таких випадках нікчемну бридню. Однак, чи то тому, що його застереження поширилося по всій провінції, чи то тому, що його ремствування на те, що повітря в Меріленді, чи у всякому разі в Дорчестері, шкідливе для тендітної музи, виявилося небезпідставним, але, наскільки Автору відомо, її болота більше ніколи не породжували інших поетів, відколи там був Ебенезер Кук, Джентльмен, Лауреат Провінції.
Додаток
Ебенезер Кук
Баришник дур-зіллям, або Подорож до Мері-Ленду[109]