Баришник дур-зіллям

Його поява порушила мирний плин життя в Молдені. З наближенням весни Анна ставала дедалі більш знервованою і тепер, здавалося, була на межі істерії: вона не могла всидіти спокійно і бодай на якусь мить урвати розмову, настрій її був так само мінливий, як і лик Чесапіку, а зміни відбувалися частіше й непередбачуваніше; будь-якого сумнівного зауваження, коли, скажімо, Ебенезер казав, що бачив сушені індіанські гарбузи в хатині у Сперданса, було досить для того, щоб вона з плачем вибігала з кімнати, а подеколи вона починала дуже недобре шкилювати з брата щодо його заразної хвороби і лихим і дуже недоречним тоном розмірковувати над тим, яку дію може на нього справити пластир з баклажана. Берлінґейм спостерігав за її поведінкою із великим інтересом.

— Ти справді хочеш вийти за мене, Анно? — запитав він нарешті.

— Звичайно! — мовила вона тоном, що не допускав жодних сумнівів. — Але визнаю, що воліла б радше дочекатися листопада, коли ти вже раз і назавжди покінчиш свої справи з тими дикунами.

Генрі, повернувшись до Ебенезера, усміхнувся.

— Як хочеш, моя кохана. Тоді я вирушу завтра вранці, як то кажуть — Раніше підеш, раніше прийдеш.

На те, що сталося в проміжку між цією розмовою, яка відбулася за сніданком, і від'їздом Берлінґейма наступної доби, Ебенезер навряд чи міг не звернути уваги: та рішучість, із якою він гнав цю думку подалі (хіба тільки для того, щоб вона знов і знов дедалі наполегливіше виникала в його голові), свідчить про те, що він цілком усвідомлював, що така можливість існує; раптова потреба допомогти Спердансу приглянути за сівбою після обіду свідчить про те, що він був згоден з тим, що могло відбутися; і те, що він ніяк не міг заснути тієї ночі, навіть попри вату у вухах і подушку, якою він накрив голову, свідчить про те, що його підозри справдилися. Анна залишалася у своїй кімнаті цілий ранок, і поет був змушений побажати своєму другові щасливої дороги і від свого імені, і від її.

— До листопада, здається, страх як далеко, — зауважив він нарешті.

Генрі всміхнувся і знизав плечима.

— Але не для тих, хто вже впав, — відповів він. — Adieu, мій друже: і я так гадаю, що пророцтво папи Климента справдиться.

Це були його останні слова, промовлені до поета не тільки того дня і пори року, але й взагалі. Пізніше того дня Анна висловила свої побоювання, що Берлінґейм може назавжди залишитися в агатчвупсів, і вже набагато пізніше, у 1724 році, зізналася, що сама відіслала його геть, щоб назавжди присвятити себе брату і залишитися тією єдиною людиною, яка доглядатиме його до самого кінця. Так чи інакше, але якщо тільки одна фантазія Ебенезера в останні роки його життя не була правдою, то вони більше ніколи не бачили свого друга й нічого про нього не чули. Невідомо, сталося це завдяки його зусиллям чи ні, але велике повстання так ніколи і не відбулося, хоча в 1696 році воно здавалося таким неминучим, що Ніколсон збільшував кару за підбурювання до бунту майже щомісяця: навіть лояльні піскатавеї, які годували найперших поселенців 1634 року, були настільки обурені — до чого, як то дехто стверджував, спричинився губернатор Віргінії, — що всі покинули свої міста на півдні Меріленду і подалися на захід у гори разом зі своїм імператором (Очотомакуатом), де або померли з голоду, бо більше були схильні до землеробства, аніж до мисливства, або ж асимілювалися з північними племенами. Завдяки зусиллям мсьє Кастена, генерала Фронтенака і, можливо, також Дрепакки французи переманили на свою сторону П'ять великих Націй, і різанина, що відбулася в Шенектаді й Олбані, майже напевно прокотилася б по всіх англійських провінціях, якби великі заколотники на острові Бладсворт не розділились. Той факт, що Ніколсон так ніколи і не зібрався на силі, щоб напасти на острів, наводить на думку про те, що з Берлінґеймом існував зв'язок, йому довіряли й покладали на нього великі надії; до кінця сторіччя це місце перетворилося на безлюдні мочарі, якими воно є і до сьогодні. Дехто вважає, що агатчвупси під чиїмсь проводом мігрували на північ у Пенсильванію, як і нантікоки, і з часом їх стали зараховувати до групи П'яти Націй. Щодо того, як надалі склалася доля Куассапелага, Дрепакки, Коханкоупретса і Берлінґейма, Історія мовчить.