Баришник дур-зіллям

Після того пам'ятного вечора, який повернув мис Кука Ебенезеру (і на цьому можна було б поставити крапку, бо сюжет вичерпався), відбувся загальний вихід з Молдену. Губернатор Ніколсон, сер Томас Лоуренс, Вільям Сміт і Річард Совтер відплили до Енн-Арундел-Тауна наступного дня, а посполите рушення вирушило у своїх справах, кожний своїм шляхом; Берлінґейм якийсь час зволікав, поки ще міг щось зробити для Бертрана, а потім один вирушив зі своїм ризикованим посольством на острів Бладсворт, пообіцявши повернутися весною й укласти шлюб з Анною, на який її батько дав згоду. Джон Макевой і Генрієтта, яких Ендрю також поблагословив, невдовзі після цього одружилися, влаштувавши весілля в Молдені (на радість парижанці з кухні, яка пустила сльозу) і відплили до Англії, тільки-но суд затвердив право на спадщину на підставі заповіту сера Гаррі; ба більше, усупереч загальним очікуванням, Роксанна також поїхала з ними, чи то через те, що її давнє кохання до Ендрю так і не спромоглося взяти гору над образою, чи то через те, що вона вважала себе вже надто старою, щоб брати на себе нові зобов'язання, чи через те, що зазнала надто глибоких душевних ран від співжиття з грубим мірошником, або ж на те була ще якась, менш очевидна причина — це невідомо. Ендрю поїхав слідом за ними, залишивши опікуватися Молденом свого сина і Бена Сперданса, і близнюки тішили себе думкою, що Роксанна, зрештою, таки збирається вийти заміж за їхнього батька, але не раніш, ніж відплатить йому його ж таки монетою. Одначе, якщо Ендрю і тішив себе надіями здобути її серце облогою, то вони так ніколи й не справдилися: завдяки доходам зі свого маєтку вона змогла вирушити в подорож Європою разом з донькою і зятем. Макевой заходився було вивчати музику в самого Лотті у Венеції, але, вочевидь, втратив інтерес до композиції; дітей у них з Генрієттою не було, і вони вели безтурботне життя аж до вересня 1715 року, коли разом з Роксанною і ще п'ятдесятьма іншими душами вирушили на борту корабля «Далдун» з Пірея до Кадіса, і відтоді про них уже ніколи нічого більше не чули.

Отже, до весни всі, окрім близнюків і Джоан Тоуст, виїхали, і життя в Молдені пішло своїм розміреним трибом. Ебенезер і справді підчепив хворобу від дружини, але йому вдавалося тримати її в шорах за допомогою певних трав та інших аптекарських засобів, які йому постачав Берлінґейм, тож деякий час він відчув хіба що деякі незручності; а вже після перших двох тижнів здоров'я Джоан стало надто слабким, щоб вона могла дозволити собі фізичні стосунки зі своїм чоловіком. Усі троє здебільшого присвячували час читанню, музикуванню та іншим шляхетним заняттям. Близнюки стали так само близькими, як і колись були в Сент-Джайлзі, із тією тільки різницею, що цей їхній зв'язок був небагатослівний; на ті темні, неприйнятні для суспільства аспекти їхньої прив'язаності, які так стривожили їх у нещодавньому минулому, не звертали уваги, наче їх ніколи і не було; і справді, простий свідок їхнього теперішнього життя міг би виснувати, що це все було лише витвором Берлінґеймової уяви, але більш проникливий спостерігач, або, якщо хочете, цинічний, здивовано скинув би бровою на те, із яким задоволенням Ебенезер зізнався у своїх недавніх сумнівах стосовно добрих намірів Генрі, і на той запал, із яким він тепер стверджував, що Берлінґейм «більше, ніж просто друг; більше, ніж майбутній зять: він мій брат, Анно, — так, і був ним від самого початку!». І хіба не посміхнувся б той цинік, побачивши, із якою сором'язливою відданістю Анна доглядає нездужалу Джоан, котрій вона щоранку допомагала вмитися і вдягтися?

Минуло весняне рівнодення. У квітні, залишаючись вірним своєму слову, у Молдені, в зачісці та вбранні справдешнього агатчвупса, з'явився Берлінґейм, який ознаймив, що завдяки разючій дії Чарівного Баклажана (котрого він, через непідхожу пору року замінив на індіянського довгастого гарбуза) його виправа значною мірою досягла успіху: він, поза сумнівом, щиро полюбив свою нововіднайдену родину, і на нього справили велике враження Куассапелаг і здібності, що виказав Дрепакка, стосунки між якими, додав він, значно погіршилися, що дуже втішало. Він був переконаний, що зможе взяти над ними гору, але щодо брата, то тут у нього не було такої впевненості: Коханкоупретс, який прагнув крові, мав перевагу — бронзовий колір шкіри, і клопіт, пов'язаний із тим, щоб його усунути, ускладнювався тим, що Берлінґейм дуже його полюбив. Отож, як сказав насамкінець Генрі, у нього там залишилися справи, які треба залагодити; він посіяв зерна розбрату, але, одружившись з Анною, він буде змушений повернутися на острів на все літо, щоб зростити ці зерна як слід.