Баришник дур-зіллям

Аби уникнути закидів з боку певних важкодумів-мудрагелів, любителів старожитностей, що в цій своїй довгій історії він дозволив собі обійтися з Кліо, цією музою літописців, легковажніше, ніж це будь-коли собі дозволяв капітан Джон Сміт, Автор тут зарання подає, для більшої певності, три випробувані часом відповіді на них, викладені в порядку спадання їхньої значущості. Насамперед треба пам'ятати, як завважив сам Берлінґейм, що всі ми, у більшій чи меншій мірі, із плином життя вигадуємо наше минуле так, як це нам диктують Примха й Інтерес; події минулих часів — це глина в теперішньому менті, із котрої, хочемо ми того чи ні, мусимо ліпити щось своє. Отак Буття і робить з усіх нас Позитивістів. Ба більше, Кліо й так була вже добряче попсованою і лукавою хвойдою, коли Автор її надибав; і потрібен відточений казуїст у справах з такими, як вона, щоб відрізнити спокусника від спокушеного. Але якщо, попри все, перед Судом Громадської Думки його все ж таки звинуватять у вчиненні ґвалту над тією мізерною чеснотою, на яку та блудниця могла б ще заявить свої права, то тоді Автор із задоволенням долучається до того найпринаднішого гурту, який тільки можна уявити, до своїх побратимів-розпусників, до чиїх лав належать найшляхетніші поети, прозаїки й політики; бути засудженим у такому суді, коротше кажучи, за таким звинуваченням, робить честь митцю і його творінню — за своїм масштабом це приблизно як бути обраним до Index Librorum Prohibitorum[105] або зазнати утисків з боку цензури й захисників моралі.

Це те, що стосується суперництва Факту й Уяви, яким художник, подібно до губернатора Ніколсона, може цілком безкарно і законно знехтувати. Одначе коли обвинувачення позивачів стосуються радше питань форми, аніж змісту, то тоді вони становлять дилему, якої мало кому з оповідачів вдається уникнути безкровно. Саме таким і є теперішнє становище, у якому опинився Автор, як про те може судити той, хто це читає.

Історію Ебенезера Кука розказано; закони Драми вимагають лише, щоб він пристав на умови Джоан Тоуст, а ті різноманітні наслідки, які це за собою тягне, цілком зрозумілі й так. Усе інше — то антиклімакс: сходи, що ведуть його вгору до покоїв молодих, заразом провадять його вниз крутим схилом до dénouement[106]. Що ж до історії взагалі, то там є ще багато чого — усе це спирається на вбогі факти й міцну уяву, так що Автор мусить ризикнути і cornadas[107], аби поновити її, вірячи в те, що Читач досить зацікавлений у тому, як склалася надалі доля близнюків, їхнього вихователя, Бертрана Бертона, Слая і Скеррі та решти, щоб вдовольнити цю Цікавість за рахунок Форми…

Упевненість Ендрю Кука (про яку він висловлювався безліч разів упродовж того вечора, коли вони розпивали те барильце рому, і потім під час весільного сніданку), що сонце назавжди зайшло над їхніми бідами та відтоді зійде і світитиме не тільки над щасливою і заможною родиною, але й над більш щасливою і шляхетною Провінцією — на жаль! — історією повністю аж ніяк не підтвердилася. І справді, за винятком хіба що бондаря Вільяма Сміта і капітана Мітчелла, торговця опієм, які зникли зі сцени Кліо невдовзі після цього, так що про них нічого не чутно аж до сьогодні, не можна було б сказати, що життя будь-кого з персонажів склалося якось по-особливому благодатно, так, щоб це вирізняло їх з-поміж решти; декотрі, правда, вели доволі безтурботне життя, але в решти воно, більшою чи меншою мірою, обернулося на гірше, а дехто навіть зазнав дочасного кінця.

Тому Тейло, наприклад, огрядному гендляру слугами за договором про найм, дали свободу, відпустивши з Молдену одразу ж по тому, як він пообіцяв не висувати звинувачень проти Макевоя; можна було б сподіватися, що цей досвід приведе його до менш огидного заняття, але вже за тиждень він знову торгував відшкодівниками по всьому округу Телбот, і за декілька років по тому його на острові Тілгмена задушив один з тих, у кого він вклав свої гроші, — один здоровенний шотландець, котрий мав Макевоєву пристрасть до свободи, але не був таким винахідливим, як він. Не більше пощастило і Бенджаміну Спердансу, «чоловіку, якому не було чого втрачати»: Ендрю відшукав його у в'язниці в Аннаполісі, де він відбував термін за дрібну крадіжку, і повернув на колишню посаду управителя тютюновими полями на мисі Кука, але бурлацьке життя і розпач так його виснажили, що вже наступної зими пропасниця одібрала в нього ту останню річ, яку він до того ще не втратив.