Бермуды

На другий день зашли с Бліном в пивнуху біля Центрального гастронома. Взяли пару кружечок, сіли за столік, опять нікого не трогаєм. Коли чую, чиясь рука легла мені на плечо. Мєдлєнно поворачуюсь – Гарагуля стоить, фонарь на пол-ліца, и каже: «Поговорить надо». А мені мислі плигають по голові: «Шо дєлать? Вони ж ніхто не знають, як я за людей переживаю, у меня же послє каждого удара почті прединфарктное состояніе. Тихо ему так кажу – сідай. Він сів, достав бутилку водкі, і поставіл на стол. Глянув я на Бліна, він мені каже: «Начало разговора мнє нравітся». Почали ми балакать, потом я пошов, купив ще бутылочку, потом Блін сходив, потом пошли брататься дальше, короче, так подружились, что не помню, как домой попал. Хороший пацан Гарагуля, правильний. На другий день проснувся, шо змог вспомнив і дав собі ще одну предпослєднюю клятву, не бити людей ніколи. Прошов тиждень, думаю, от класно, нікому не начистив рило, аж душа співає, поделілся радостью с Бліном, він не повірив, не может бить, чтоби неділя. Я кажу, в том то і дєло, шо тиждень. Блін каже – от время летіт. Ето нужно отмєтіть, я ему кажу, я в принципі не протів, токо в крематорій не пойду, там вічно якесь бидло пиздюліну випросить. Блін каже, полностью с тобой согласен, пошлі в «Удай» і тихо посидим. Пришли, заказали столік, сідім, снова нікого не трогаєм. Блін роказує, як він розводився, я його успокаював, як мог, бачу, переживаєт пацан. Кажу, – всє баби сукі. У мене уже два развода було. Нічого страшного, прорвемся, коли підходить Ольга офіціантка і каже: «Ребята, мест нет, я к вам за столик еще одного подсажу». Блін каже – давай. Я на нього виразітельно подивися и кажу: «Ты помнішь, шо ми сьогодні нікого не трогаєм». «А как же, конечно помню». Піводить та манделя Юніка. Воно маленьке, худеньке, як курча. Но правда, такий вьорткий, жилістий, думаю, єслі буде видєлуваться, я його взглядом задавлю, гада. Зробив він заказ, випив пару рюмок, дивлюсь, цапануло чувака. Почав у наш разговор встрявать. Каже: «Шо ви тут гундосите? Когда наши прийдут, то вы все черный хлеб будете жрать, а я белый». Ми с Бліном переглянулись, і я ему так строго кажу: «Юнік, ми сейчас вийдем, перекурим, а ти рассчитайся і чеши отсюда. От греха подальше. А Блін добавив: «Ти трохи опоздав з вашими асірійцами. Саргон-второй с войском уже три тисячі лєт в могилє». Вишлі ми в холл, продолжаєм разговор, коли ця бидлина підходить і опять – когда наши придут, вы будете черный хлеб жрать… Блін переспросив: «Не пойняв, ти який будеш?» Юнік объясняєт: «Я буду їсти бє…». Всьо проізошло мгновенно. Я даже не бачив момент удара, бо одвернувся, у мене якраз в носі шо-то засвербіло, токо чую грохот. Юнік вскочив на подоконнік, надел на голову оконну раму і вишел со второго этажа, а внизу менти дєжурили, короче, всіх нас замєлі. Сидим в ментовке. Микола Тіщенко – лейтенант составляє протокол. Я первый раз в жизні проходил свідєтєлєм, так непривично. Блін расстроєнний, мало того, что с женой розвівся, так ще й на ровном мєстє прийдеться платить за стєкло. Я, конечно, понимаю, шо у нєго на душе. А тут еще то падло Юнік плямкає: «Товарищ лейтенант, прошу, запишите в протокол, что они – пидарасты, это весь город знает». Я так спокойно кажу: «Ну за це отвечать прийдеться. Коля, можно я Юніка виведу в коридор і трохи придавлю, шоб цинкував за базаром?» Коли Тіща як развоняєтся: «Ви можете полчаса мовчки посидіть, я і так с ошибками пишу, начальство уже задовбало замєчаніями. Когда отсюда вийдете, будете давить друг друга, скіки захочете». Це був предпослєдній случай. А последній раз я пересрал, конєчно, основательно. Було це зовсім недавно. Наша чулочна фабрика, де я робив мастером-наладчиком, була перекуплена якоюсь анонімною твариною. Яка зробила заявлєніє, шо в цехах воно хоче зробить боулінг-клуб, сауну і стріп-бар. Ми тоді ще були наївними акціанерами. Подали іски в суди і встали на защиту любимой чулки, но коллектив трохи лоханувся. Забувши, шо ми не гражданє Люксембурга і даже не Сієтла. Всі суди повиносили решенія в пользу анонімной тварюки, мотівіруя решенія тим, шо єслі ми хотім в Європу, то городу позарєз нужен стріп-бар. Он без нього задохнется. Ми, як діти, повиставляли круглосуточні пікети із баб. І не пускали на предпріятіє посторонніх. Закончилось це все тим, шо в одно прекрасноє утро фабрику взяло штурмом якесь спецподраздєлєніє в чорних костюмах і байкерських касках. Вони пораскідали баб і блокіровалі всі входи і виходи. Я, конечно, понял, что нам пора сливать воду. Но тут вспомнив: у шкафчіку остались мої плоскогубці, маде ін Герману. Первая моя реакція булла – мать їх так! Но прошло пару часов, как начала меня давить жаба. Думаю – ни хєра собі, три года назад я оддав за них тридцать шесть гривень шестьдесят восемь копєєк. Це, думаю, зараз такі самі потянуть гривень на пятьдесят. І, главноє, єслі би знать, шо вони попадуть нормальному чєловеку, то нічего, а то ж точно якомусь падлу достануться. Я єлє заснув. Перед глазами плоскогубці блимали поліровкой. Це був не сон, а сплошноє мучєніє. Утром я встав, поснідав и пошов гулять собачку, а сам кумекаю. Як я дальше без інструменту жить буду. І тут я подумав, фабрику ці сукі вже забрали, но плоскогубці я їм хрен отдам, короче, пошов я на работу, перестрибнув забор біля кочегаркі, іду до себе в цех. Коли стоїть один і питає так удівльонно: «Ты как тут оказался? Хто пропустил?» Сначала, конечно, було трохи бздошно, чувак здоровий, кобура со «Стечкіним», балон «Черемухи», дубина и радіостанція рипить на поясі. Я йому так по-дружескі кажу: «Понимаєшь, остався там мой інструмент. Одна нога тут, другая здєсь – ти мене не бачив, я тебе не знаю». А той пацан начинає виделуваться, каже дергай отсюда мужик, пока башку тебе не отбил. Все цеха опломбированы. Поняв? Мне так обидно стало. Я йому кажу: «Синок, я по возрасту тобі в отци гожусь, так шо ти батька оцэ будеш пиздить?» А сам так по сторонам аккуратно подивився. Він каже – як буде приказ, і батьку наваляю. Я його питаю: «Хто тебе, такого умного, сюда послав?» Он отвечаєт: «Считаю до трех, считать буду быстро, если не успеешь исчезнуть, не обижайся». І начинає – раз, два. Оцэ вин як сказав два, кров так и хлинула мені в голову. Думаю, от несправедливість какая! Тут він каже – три. І я со всєй дурі, як приложився, він у польоті ефектно перевернувся, і тут його зустріла купа металолома. Хлопець розкинув руки, лежал неподвіжно, давая понять, ето все моє. Я тихонько єму сказав: «Залізяки можешь забирать, а плоскогубці хрена». І я оце после этого случая решил – ні, треба перебираться на Бермуди. Скоко по лезвію ходить можна, хватіт іграть з судьбой!