Безлюдні острови 10-11

Під командуванням Беліни на територіях російського забору Вєнява пройшов всі унтер-офіцерські чини; лише за три місяці й кілька днів 1914 року він отримав підвищення від капрала (10 серпня), через вахмістра до підпоручика (19 листопада). У 1915 році він уже був поручиком (5 березня). У 1917 році він командував ескадроном 1-го полку уланів Беліни (хоча Кароль Козьмінський у невеликій біографії Веняви, опублікованій 1939 року в "Поезії Легіонів", пише: "У 1917 році він послідовно командував ескадроном, дивізіоном і, нарешті, перед ліквідацією Легіонів, полком", але щодо цього полку в мене є сумніви, хіба що він командував на заміну, або, можливо, лише формально дуже короткий час). Він брав участь у багатьох битвах — у Келецьком воєводстві, на Підхалі, на берегах Ніди, у Новому Корчині, в операціях на Сандомирщині, Люблінщині та Седлецькому воєводстві — борючись за звання більш ризикованої бравади з д'Артаньяном. і Кмітицем. На Пресвяту Богородицю Трав'яну[7] 1914 року він із чотирма своїми друзями вигнав з Кінських цілий ескадрон драгунів неприятеля! У вступі до біографії Ласаля він писав:

Антуан-Шарль-Луї Ласаль

"Непереможні полки наполеонівської кінноти, закохані в величі свого вождя і у власній славі (...) в пориві бурі гнали перед собою прусські, австрійські та російські полки мов засохле восени листя, вдесятьох нападаючи на ескадрони, їхні ескадрони примушували до втечі цілі полки, розбиваючи на порох і попіл ворожі бригади і дивізії (...) Часто, коли я вчитувався в їхню історію (...) мені спадали на думку слова лермонтовського: "Де ж нам, дурням, чай пити?"[8]. Але ні! І ми, кавалеристи Польщі, що вирубує власні кордони, не випали у сороки з-під хвоста. У незрівнянно важчих умовах, не проти карабінам, зо заряджаються на рахунок "дванадцять", а проти вбивчо балакучих мітральєз, ми змогли переможно атакувати й захопити потрійні ряди окопів, як це мало місце під Рокитною (...) У Чарковій з п’ятьма нахабно рухомими взводами ми протягом тижня тримали в бездіяльності всю тероризовану кавалерійську дивізію генерала Новікова, розгромивши її підступи біля Коціни, Віслиці, Конотопами, Чаркової та Щитників (...) 6 грудня 1914 р. ескадроном ми атакували з флангу повну піхотну дивізію, яка вступала в бій проти наших трьох батальйонів, і після відчайдушного бою, під жахливим вогнем з рушниць, кулеметів і артилерії, нам вдалося відступити через бурхливі води річки Дунаєць, неушкоджені й понісши порівняно незначні втрати (...) А пізніше, під час нашої війни проти більшовиків, чи мало польська кавалерія кіннота залишила по собі пам’ятних справ? (…) Це не місце і не час писати хроніку польської кавалерії, яка терпляче чекає на свого історика. Проте не можу втриматись від цитати (...) як у 1919 році в Кузьмичах зимової ночі на квартирі, заскочені більшовиками, які прорвали лінію нашої піхоти, 1-й полк шволежерів[9] у самих кальсонах пішов в бою, і хоча офіцери були відрізані від солдатів, не тільки зумів захиститися, але й узяв 500 полонених...".